Тривало це дві-три секунди. Відтак зірка згасла, бо вже не було рибок. Розсипалися, зникли. А внизу, в глибині, показалася могутня шпичаста голова, синя, мов сталь. Голова поволі підіймалася щораз вище. Хлопці розгледіли вже й двійко очиць, посаджених далеко одне від одного по обидва боки писка, але все ще не бачили рота, пащі — тож їм здалося, що тварина під ними не тільки німа, а й беззахисна, вона-бо не може ні кусати, ні їсти.
А тварина усе наближалася, шпичаста голова росла, цілячися просто в човен, тінь від якого на мить упала на неї і ніби перетнула її двома рисками. Відтак тварина зупинилася і ледачкувато перевернулась, як людина, що ніжиться у траві. Тут хлопці вкмітили білувате черево акули, під шпичаком голови акулячу пащеку, схожу на серп, а обабіч голови дві дрібні чорно-жовті рибки.
— Зрадники! — вигукнув Тікірі, маючи на увазі рибок, які водять акулу на її лови і живляться рештками її здобичі.
Тієї хвилі Бандала плюснув веслом по воді, і голуба акула знов перевернулася, показавши їм свою спину, що зблиснула, немов сапфір… Бандала ще раз плюснув веслом — чудовисько блискавкою прошмигнуло під човном, пірнуло в блакитну глибину й злилося з нею.
Хвилину-дві хлопці веслували мовчки. Врешті озвався Тікірі:
— Тобі не треба було її проганяти, я хотів її роздивитися. То була голуба акула. Голуба!
— Якраз ці їдять людей.
— Я її не злякався!
Бандала мовчав.
— Чуєш? — повторив Тікірі. — Я її не злякався. Хоч вона і їсть людей.
— Тебе вона й не з'їла б, — засміявся Бандала. — Кому смакує отака торба з кістками.
Тікірі погрозливо обернувся до нього.
— Як ти сказав?
— Як чув, — буркнув Бандала. — Торба з кістками.
— Зате ти Бандала! — вигукував Тікірі, поклав весло і заходивсь обома руками бити себе по животу. — Бан-да-ла! Бан-дала!
— Облиш, — буркнув Бандала. — Хто має більше тіло, той має більше сили.
— Але ж не той, хто має більше черево!
— І черево — тіло. І в череві є сила.
Тікірі засміявсь, але не сказав більше нічого. Підпливали до острівця й мусили пильнувати, щоб прибій не викинув їх на скелі.
Причалили до берега щасливо. Коли стали під пальмами на вершині острівця й роздивилися, їх залила хвиля щастя.
Вони вперше були на своєму Калудуві самі!
Несподівано їм здалося, що острівець неймовірно виріс, розкинувсь, наче якесь королівство, їхнє королівство! Тихо перебігли аж на другий бік, зворотний від Ланки, і втупили очі в широчінь океану. Була вона безмежна й цілковито порожня, не така, як тоді, коли дивишся на неї з рідного села. Звідти завжди видний якраз оцей острівець Калудува, що на ньому вони тепер стоять. Хоч який малий це шматок твердої землі, але саме він розбив неозорий простір і порушив враження порожнього безмір'я. Зараз перед ними не було нічогісінько, крім жовто-блакитної гладіні, що блищала на сонці, прославшись аж до небосхилу. Справді, ніде нічого — ні човна, ні вітрила, ні людини. Ані Вікрени. Він хоч і добрий та веселий, але дорослий, і тому дивиться на все інакше і обмежує їх, малих. Лиш небо, та вода, та вони… Нараз їх опанувало почуття, що все це їм увижається: безмежна блакить і це безмежне плесо води, адже тут нема нікого, крім них двох. Є, правда, зелені папуги, що кричать угорі в галуззі, та ящірки в дірах під пальмами. Але то не розумні істоти, які могли б суперничати із законними володарями цієї казкової країни, з ними двома, з Бандалою й Тікірі. Однак шелест у траві нагадав про голод, і вони заходилися ловити ігуанів. Але як тільки наїлися, знов сіли над океаном і милувались його непорушною могутністю.
— Я люблю море, — мовив Бандала. — Воно страшенно велике й дуже, але я по ньому пливу, — отже, я його пан. Розумієш, — додав сквапно, — я його пан саме тому, що можу на нього сісти, коли схочу, і пливти, куди забагнеться. Воно мені служить так, як автомобіль панові Ліндсею та Альварові.