— Море тобі не служить, служить тобі човен. Човен — це як авто, — осміхнувся Тікірі.
Бандала насупивсь і хвилю мовчав. Загалом Тікірі мав слушність, хоч і не цілком; він-бо гаразд знав, що Бандала має на гадці: море його — Бандалу з човном — мусить носити на своїй спині, як мул чи віслюк свого пана. Але Тікірі, мабуть, і досі сердиться на нього через торбу з кістками.
— Кажи, що хочеш, а воно таки служить мені, — нарешті зронив Бандала. — Човен — це як сідло на коні, а море — як кінь, а я його пан, і ніхто не заборонить його осідлати, коли мені забагнеться. Це я можу зробити без тебе. А ось ти без мене — ні.
— А чом ні? — спалахнув Тікірі. Слова про торбу з кістками таки справді не йшли йому з голови. — Гадаєш, це мені не до снаги?!
Авжеж, Бандала був саме такої думки, але побачивши, як сердито насупилося приятелеве чоло, вирішив перевести розмову на спокійний лад.
— Дурниця, — буркнув миролюбно. — Таж я можу взяти сідло, тобто човна, сам, бо Вікрена мій дядько, тоді як тобі човна він напевно не позичив би. Сказав би: коли так, то їдь з Бандалою.
Пролунало це не дуже переконливо, бо Вікрена ніколи й словом не обмовився, що його човен — також і Бандалин: через те вони й узяли катамаранчик тайкома. Відчувши, що суперечка може зіпсувати цей щасливий день, хлопці мовчки підвелися, щоб нарвати кокосових горіхів. Сьогодні вони могли це зробити, сьогодні ніхто не наглядав за ними, не лякав товстим паном Альваром з його польовим біноклем та підглядами.
Запрошки видряпалися на дві найвищі пальми. Саме для цього прихопили вони з собою мотузяні кільця, що їх застосовували і вдома, збираючи кокосові горіхи з тих кількох пальм, які їм належали. Досить тільки натягти мотузок на кісточки й лізти: зв'язані ноги не так томились, а на похилих пальмах навіть можна було зупинятися, махати руками в повітрі й триматись об стовбур лише мотузком і ступнями.
Коли хлопці вилазили, розгойдалися верхів'я пальм, і папуги розлетілись увсібіч, утворивши зірку, — геть-чисто як риба в морі, хіба що не так тихо. Довкола розлігся вереск, свистіли, шелестіли крила, пташки заяскріли на сонці, мов зелені самоцвіти… Але скоро вони посідали на сусідніх пальмах і почали гучно кричати. Лунало це так, ніби хтось дув у черепашки.
Друзі висіли в кронах, відрубували кулі горіхів і кидали їх на землю. Раділи, як там гупало. Хай пан Альваро наставляє на своїй веранді вуха! Хай казиться!
Скинули вниз утричі більше горіхів, ніж було їм треба. Навмисне, на зло панові Альваро. Втім, хлопці були впевнені, що він не зачує того гупання, навіть коли б мав вуха, як у слона, і вельми сумнівалися, що він їх загледить у кронах пальм, хоч би як далеко бачив бінокль. Щодо цього дядько Вікрена переборщив. Хоч хлопці ніколи не дивились у бінокль, їм видавалося смішним, щоб ця мала чорна річ, яку звали тірі-є-дера, могла так загострити зір. Пан Альваро сидить занадто, занадто далеко.
Надзвичайно далеко. З верхівок своїх пальм друзі бачили узбережжя Ланки, як ніколи досі. Годі й рівняти з тим, що вони бачили з рибальських човнів. Човни були занадто низькі, хлопці сиділи на дні, тільки голови вигулькували над поверхнею, і пруг моря між ними та узбережжям був вузенький. А тепер, з цієї висоти, пруг перетворився на далечінь. Так, усе змінилось, і ці чотири кольорові смуги, що творять узбережжя, теж.
Крайка прибою безперервно звивалась, як змія, а над фіолетовим лісом пальмових стовбурів уже не смуга зелених крон простягалась, а широка зелена повінь розіслалась далеко назад. На якусь мить це їх приголомшило, перш ніж вони збагнули, що змінилося не узбережжя, а тільки точка спостереження. Це так, як, приміром, дивитися на ніж: згори бачиш тільки тоненьке лезо; але варт подивитися на нього збоку — забачиш лезо в усій його ширині.
Зробивши це відкриття, Бандала голосно виклав його Тікірі, пишаючися своєю мудрістю — даром ігуанячого язика.
Бандала шукав очима хатину своєї матері, але марно: вона геть зникла під кронами кокосових пальм. Зате несподівано вздрів червоний дах вілли пана Ліндсея, що яскравіла посеред галяви просто над морем. Але веранди не розгледів, не кажучи вже про малого Жожо, котрий неодмінно десь там тиняється, й на гадці не маючи, на що вони двоє зважились і куди потрапили. Ліворуч од будинку Ліндсея розстелявся пальмовий гайок, а за ним бовваніла біла пляма будинку пана Альвара. Але сам португалець цікавив зараз Тікірі куди менше, ніж сиві пасма диму, що здіймалися від пальм. Здавалося, ніби там позаду, за віллою пана Ліндсея, бурхала велика пожежа. Однак Тікірі знав, що сивий стовп — то не дим, а порох з опалових копалень пана Ліндсея, де колись працював і його, Тікірі, батько і де зараз працюють багато чоловіків з їхнього села, розбиваючи під землею скелі й виносячи на світло самоцвіти. Опал — самоцвіт, вельми рідкісний і коштовний, інакше-бо пан Ліндсей не наказав би просвердлити стільки дір у землі і не послав би туди стількох робітників. І пані Ліндсей тут не жила б і не нарікала б на бруд. Це все заради самоцвітів, з яких складається наша земля. Не було б тоді тут Жожо… хоча Жожо, може, тут і був би: сонце-бо в нас висить просто над головою і гріє, тоді як до Англії воно не досяга, бо Англія лежить десь далеко осторонь.