Тікірі крутив головою, витягав шию ліворуч і праворуч: ану чи ж загледить з цієї височини Англію, де люди трусяться взимку, де їв би дрижаки й Жожо. Проте не забачив нічого, лиш пальми та пальми, прибій та прибій — звісно, й річку Калуелу, котра куди ближча, ніж Англія, — до неї дійдеш від Ліндсеїв за чверть години. Звідси Калуела була схожа на коричневий прутик або на змійку — навіть стара кутаста вежа біля її гирла видавалася не більша від коробочки. Але ж справді була то велика вежа, ба навіть фортеця з доби, коли тут панували не англійці, а португальці. Тікірі знав про це тому, що пан Альваро, котрий, подейкували, мав португальця прадіда, часто цим хизувався; пан Альваро так приндився, гей би йому належали не лише майже всі пальми й геть уся риба, яку рибалки зловлять, а й та фортеця… А може, фортеця справді йому належить, і тому його всі так бояться, навіть Вікрена, котрий і пальцем не доторкнеться до португальцевих горіхів. Хоч кожний знає, що Вікрена не з полохливих…
Тікірі пильно приглядався до рибальських хатин трохи далі за фортецею, ніби сподівався, що загледить там Вікрену. Цілком зрозуміло, він не побачив нічого, крім рибальських халуп, розкиданих по берегу, й кількох старих човнів на піску, що, сперті об балансири, скидалися на мертвих комах.
Раптом на морі завирувало — саме там, де, пливши сюди, хлопці здибали голубу акулу, й Тікірі здалося, ніби страховисько й досі чекає, коли вони вертатимуть, лютує і б'є хвостом з нетерплячки. Тікірі аж мороз пішов поза спиною. Він зціпив зуби. В голові майнула жахлива підозра, що той мороз — це страх, що він, Тікірі, боїться! Тікірі обернувся до сусідньої пальми, до Бандали, чи й той бачив вир на поверхні.
Так. Бандала дивився саме туди.
— Ти бачив, Тікірі? Як гадаєш, що то було?
— Звісно, акула. Чекає на нас!
— Що? Дурниці, — засміявся Бандала, але в голосі його забриніла тривога.
— Ось давай поїдемо додому, то побачиш!
— Навіщо? Ще маємо час.
— Не звертай на час, коли боїшся, — сказав Тікірі й почав злізати.
— Не боюсь!
— Тоді їдьмо!
Але Бандалі не хотілося додолу.
— Ще не хочеться.
— Злякався! Злякався! — кричав переможно Тікірі. Радів, що великий Бандала боїться ще дужче від нього. Зіскочив на землю й зареготав. — Ходи, зі мною можеш не боятися. Я дужий! Я страшенно дужий, не боюся ніяких акул.
— Мели, мели, моя губонько! — кричав згори Бандала.
Але куди там! Тікірі захмелів од своєї уявної перемоги над Бандалою. Тепер бачиш, страхополоху, хто торба з кістками!
— Я дужий! Я дужий! — вигукував Тікірі, стрибав з ноги на ногу, танцював, бив себе у груди, аж гупало. — Я — найдужчий чоловік!
— Ти дурень, — буркнув Бандала; він також уже злазив. — То ходімо.
— Гайда! — крикнув Тікірі й кинувся до човна.
Але Бандала ще нагнувся по горіх:
— Не гарячкуй. Мо' іще нап'ємося, га?
Але Тікірі навіть не обернувся.
— Ні! Ніяких «нап'ємося»! Інакше акула втече, і ти не побачиш моєї сили!
— Пришелепуватий! — люто вигукнув Бандала, однак кинув горіх і побіг навздогін за Тікірі. Його пекла і спрага, і, ще дужче, страх, але він тамував його в собі.
— Хоч би викупалися були, — сказав Бандала, коли сідали до човна. — Ми ще ніколи…
Але Тікірі уже відіпхнув човна, і його відразу ж гойднув прибій.
Хлопці заходилися мовчки веслувати. Море було таке ж прозоре й спокійне, як уранці. Але тепер воно здавалося їм таємничим, загадковим, сповненим усіляких небезпек, що з глибин його чигали на них… Тому й занурювали весла у воду тихо-тихо та обережненько, наче боялися збудити спляче страховисько. Перед мандрівцями лежав берег Ланки, знову, як звикле, смугастий, і обидва прикипіли до нього поглядом, вимірюючи відстань. Коли ж по хвилі Тікірі обернувсь, аби визначити, як далеко вони відпливли від острівця, то побачив Бандалині очі, круглі з жаху.
— Ох, бабо, — процідив Тікірі крізь зуби. — Слід було мені сісти ззаду, щоб не бачити твого писка. Ти блідий, як Жожо.