Якось одного літнього надвечір'я в таверну завалила компанія «нових русскіх». Змучена мовчанням (жодної мови, якою гелготали туриські зграї, Ольга не знала) душа жінки розквітла і полетіла навстріч знайомому говорку. Росіяни їй не здивувались: надивились по світах на «нашіх наташек». Запросили до компанії, а потім… Ольга сама не зчулася, як співала з ними «Очі чорниє» і танцювала в гарячих обіймах веселого і крутого Вавіка чи Вована… Краєм ока бачила насторожений гострий профіль Арістотеля, але було байдуже. Навіть — наплювати було на все, бо згадала, що молода, дуже молода, що спрагле тіло хоче любові, що…
Звісно, Арістотель нічого не бачив. Він вертівся по таверні, як білка в колесі, коли вони з тим Вавіком чи Вованом, розпалені вином і танцями, вискочили з душної таверни під величезні, як грецькі горіхи, грецькі зорі. Їх любовний шал був короткий, але вона… запам'ятала його на все життя…
Коли вони повернулися в таверну, гулянка була в розпалі. Арістотель, блідий і грізний, як убивця, дивився на неї через людські голови невидющими очима і вона зрозуміла, що він все знає.
«Забери мене звідси» — вчепилась Ольга в лікоть мимольотного коханця. На що той лиш засміявся: «Ізвіни, Наташа, вас много, а я адін»…
Випровадивши гостей, Ольга та Арістотель довго сиділи мовчки в темній таверні. Спочатку Ользі хотілось прикинутись дурочкою, потім — закотити скандал ображеної ревністю жінки, як то було з іншими, але зрозуміла: з Арістотелем це не пройде…
Більше він до неї не заговорив. Ольга теж мовчала. Отак вони і жили. Влітку і восени ще нічого було. Але коли прийшла зима і острів опустів…
Ольга тяжко зітхнула. Вона стояла на пристані і дивилась пильно в напрямку сусіднього острова. Сердите, непривітне море злегка штормило. Сірі хвилі здіймалися все вище і вище, люто розбиваючись об кам'янистий берег. Вона шукала очима моторку Арістотеля у сірому водяному вареві і суперечливі почуття розривали її. Часом Ользі хотілось, щоб Арістотель пропав разом зі своїм човном, щоб втопився, щоб не вернувся на острів, і щоб, нарешті, скінчилися це мовчазне терзання… І тоді б вона зосталася одна, і привезла б з України своїх хлопчиків, і зажили б вони щасливо серед оливкових гаїв… Але найчастіше їй самій хотілося втекти з цього острова зимового мовчання, хоч в пащеку до череватого Музолліні, хоч до того виродка Дімки, хоч до рудого Клауса…
Буря сильнішала. Почав накрапати дощ і Ольга почвалала назад до таверни. Замкнула двері, сіла на лавку біля вікна і стала чекати. Шторм шаленів цілу ніч, струшуючи острівком, та заливаючи його солоною зимною водою. І ще цілих три дні. На четвертий стих, але Арістотель не повернувся. Даремно Ольга його виглядала. На шостий день їй стало страшно. Вона заридала, і все плакала і проплакала сьомий, і восьмий, і бозна-який день, з жахом чекаючи кінця цього кошмару. Вона плакала і кликала Арістотеля, а коли він прийшов, подумала, що вмерла і зустрілася з ним на небі. І, мабуть, тому цілувала свого старого носатого грека з такою неземною любов'ю, з такою світлою радістю, як ніколи і ні жодного зі своїх чоловіків. А той від щастя лепетав щось та лепетав, раз по раз повторюючи: Афродіта, Афродіта…
І не чули вони, як остання штормова хвиля, висока і темна, накрила острів і понесла у відкрите море, незвично синє і спокійне як на цю зимову пору.
2002 р.