– Ні, прошу пана, то все ж таки намет, – зауважив я. Молодик знизав плечима.
Гарцери – польські піонери.
– Це намет? – спитав він, показуючи пальцем на косу. – Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімаємо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.
Справді, мій намет був непоказний – вчора ввечері я надто втомився, щоб напнути його як слід. Стояки похилилися, троси були не натягнені.
– Я не хочу сваритися з вами за місце над річкою, – відповів я. – Але я перший зайняв його, то воно й належить мені. Маю таке ж саме право на нього, як і ви.
Молодик знизав плечима.
– Ми були тут раніше, задовго до вас. Минулого тижня оглянули докладно всю місцевість і вирішили, що саме тут нам найкраще стати табором. Тепер приїхали, аж ось – непроханий гість.
– Звідки я міг знати… – почав я. Та він не дав мені закінчити:
– А тепер ви вже знаєте. Тож прошу забрати свій мотлох. Гарцери, – показав він на хлопців, що прислухалися до нашої розмови, – можуть засвідчити, що минулого тижня ми вибрали для табору саме це місце.
– Еге ж, – підтакнув хлопець, що очолював гарцер-ську групу.
Напевно, то був вожатий. Через плече в нього висів лук.
«Що це за дивне товариство?» – зацікавлено подумав я. І сказав:
– Ми всі можемо тут розміститися. Я людина спокійна, нікому не заважатиму.
– Е ні! Що ні, то ні, – заперечливо похитав головою молодик. – Тут буде справжній табір антропологічної експедиції. З трьох боків півострів омиває вода, четвертий бік ми загородимо. Тож житимемо спокійно й безпечно. Нікого чужого ми до табору не пустимо. Мені прикро, але ви мусите звідси піти. Це буде зразковий табір. Ми покажемо вам, друзі, – звернувся він до гарцерів, – як будувати справжній табір. Бо ваш гарцерський табір у лісі ні на що не схожий. Халтурники ви, а не гарцери.
Ті скромно всміхнулися, втупившись у землю, але не перечили.
Молодик у джинсах знову звернувся до мене:
– Тож немає іншої ради – беріться одразу до роботи і складайте свої бебехи. За дві години приїде пароплавом наша експедиція. До того часу ми хотіли б уже стати господарями півострова.
– А куди ж мені подітися? – посмутнів я.
Молодик теж зажурився. Мабуть, він був усе-таки непоганий хлопець і не зичив мені лиха. І на біса принесло мене на той півострів!
– А хоч би й туди, на горбок під лісом, – показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. – Звідти гарний вид на річку.
Я тяжко зітхнув.
– Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, – згадав я, – там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?
Молодик махнув рукою і лагідно мовив:
– Хай собі стоїть там спокійно.
Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п ятеро гарцерів.
– Прошу пана, – обізвався до мене хлопець з луком, – чи дозволите нам перенести ваші речі?
– Хочете мені допомогти? – зрадів я.
– Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася нагода.
Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допомогу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».
– Так мене прозвали, – пояснив він, – бо на змаганнях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стріляння по цілі з лука й арбалета.
Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око – син лісничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів наслідувати сорочий скрекіт.
– А я Томаш Бродяга, – вигадав я й собі прізвисько. – Можете так до мене звертатись.
І ми заходилися переносити мої речі з півострова на пагорб під лісом. У протилежному напрямку, від вантажної машини, переносили свої намети молодики з антропологічної експедиції. В моєму портфелі лежав лист, адресований начальниці експедиції, вона напевно дозволила б мені жити в таборі на півострові, та я надумав не приєднуватися до науковців.
– Такого намету ми ніколи не бачили, – мовив Вільгельм Телль, коли роздивився мій намет зблизька.
– Бо це найновітніший, з верандою, призначений для відпочинку, – пояснив я. – Тільки цього року з'явилися в продажу такі намети.
Це був не той трикутний намет, який звичайно ставлять під час прогулянок. Мій намет мав п'ятикутну форму й тримався на шести стояках, з яких середній був трохи вищий за інші. Намет нагадував будівлю цирку в мініатюрі. В ньому можна було майже рівно стояти. На великому вікні висіла прозора тюлева завіска і жовта штора. Двері теж прозорі, з замком-«блискавкою», 3 них був вихід на велику, простору веранду, де міг стояти столик з кріслом або автомобіль. Намет скидався на жовто-рожевий будиночок.