Повертаючись назад, я звернув увагу на приватну крамничку, що містилася в дерев'яному будинку. Вітрина її була жалюгідна. На засохлому сирі ліпилися мухи, в брудному слоїку лежали надміру барвисті льодяники. Поруч валялося кілька дерев'яних мундштуків.
Колись я дуже любив курити сигарети з такого мундштука. Тож я ввійшов у крамничку купити два мундштуки. Над дверима дзенькнув дзвоник. За невисоким, заскленим прилавком я побачив огрядну жінку в брудному фартусі.
Вона подала мені картонну коробку, повну дерев'яних мундштуків, і я почав у них порпатись.
– Чи ви з тих науковців, що ото приїхали до нас ритися в землі? – спитала вона хрипким чоловічим голосом.
– Я? Та що ви, прошу пані! – удав я обуреного таким припущенням і пояснив: – Я приїхав рибалити, відпочивати над Віслою. У мене відпустка.
Я вибрав два мундштуки. Мені спало на думку, що розмова з цією жінкою може бути корисною. В крамниці стояв ящик з пивом, я попросив пляшку й склянку.
Склянка здалася мені не першої свіжості. Та я налив у неї пива, трохи одпив і спитав:
– А що вони ритимуть?
– Хто? – здивувалася жінка.
– Ну, ті науковці.
– А хтозна, – знизала вона плечима. – Вони шукатимуть якісь речі. В землі можна знайти всячину.
Тепер я стенув плечима.
– Всячину?..
– Атож, – поважно кивнула вона головою. – Перед війною каш дідич граф Дунін розкопав у лісі великі могили і знайшов багато всіляких речей. Скарб знайшов. Тоді усе це порозкладав у своїх покоях і запросив гостей. Викопав якісь старі глечики, давню зброю, прикрашену коштовним камінням, картини…
– Картини теж викопав? – здивувався я.
– Хто його знає, може й викопав. Та може й не викопав, а мав од своїх предків, графів.
– Добре пиво. Дуже добре, – прицмокнув я.
– А по тому вся та всячина знову в землі опинилася.
– Він знову все закопав?
– Атож, закопав. Наближався фронт, а дідич боявся Червоної Армії як вогню. Німці запевняли, що боронитимуться і руських сюди не пустять. Дідич їм вірив, і тільки як фронт був уже зовсім близько, збагнув, що непереливки, і надумав тікати. Німці дали йому тільки один автомобіль. А що можна було одним забрати? Жінку й дітей. Тож усе, що мав коштовне, дідич закопав у землю.
– Ф'ююю, – свиснув я крізь зуби. – Ще прошу пива. Вона подала мені ще одну пляшку.
– Це все казочки для малих дітей. Хто б то закопував у землю коштовні колекції? Певно, продав їх, і край.
– Та ні, прошу пана, справді закопав.
– І що? Не було нікого, хто б знайшов ту схованку?
– Отож-то й воно, що ніхто не знайшов. Геть усе місто шукало, і міліція, і військові. Не знайшли. Тепер тих науковців прислали в землі ритися. Мабуть, дідичеві колекції шукатимуть.
– Не вірте ви цьому. Тих дідичевих колекцій ніхто не шукає. Певно, граф забрав усе коштовне з собою.
Жінка аж вийшла з-за прилавка. Низенька, гладка, запнута, незважаючи на спеку, хусткою, вона була схожа на дерев яну ляльку, в яку можна вкласти ще шість менших ляльок.
– Все-таки дідичеві картини познаходили, – сказала вона.
– Дуже добре пиво, – зауважив я.
– Вони були в костьолі. У підземеллі, там, де склепи. Лісничий Габрищак показав схованку в костьолі. Він разом із дідичем усі ті скарби ховав.
– Ну, то вже ж знайдено дідичеві колекції, – мовив я.
– Аякже! У тім-то й річ, що не знайдено. Тільки картини знайшли. Спершу Габрищак прийшов до міліції й сказав: «Дідичеві картини лежать у підземеллі костьолу між старими склепами». Обіцяв наступного дня повести міліцію до схованки з іншими дідичевими скарбами, та вночі до хати лісничого прийшов Барабаш, і більше вже ніхто не бачив живого Габрищака. За три дні Вісла викинула Габрищакове тіло на берег. Він був геть побитий, певно, Барабаш мучив його, аби той виказав йому схованку.
Я поставив порожню пляшку на прилавок.
– Скільки з мене?
– Вас не цікавить та історія? – здивувалася жінка. Я махнув рукою.
– Не вірю я в такі історії. Барабаш? Який це Барабаш?
– Ви не чули про Барабаша? Та це ж бандит. Найперший бандит у нашій місцевості. Він гуляв тут у нас із своєю бандою в 1945 році.
– Ну, то, мабуть, Габрищак виказав йому, де дідичева схованка, і Барабаш усе забрав.
Жінка схопила мене за руку. Мабуть, у цій крамничці їй було нудно і дуже хотілося побалакати.
– Ні, ні, прошу пана. Він не забрав. Не встиг забрати. Не минуло й двох днів, як міліція вистежила Барабашеву зграю на острові серед Вісли й оточила її. Пане, як вони там билися! Наче на справжній війні, їй-бо. Бандити вирішили не піддаватися й загинули майже всі. Міліція схопила живими тільки двох, потім був суд, і їх засудили до страти. Тож таємницю схованки Барабаш забрав із собою в могилу. Схованка існує, тільки дороги до неї ніхто не знає.