– Як собі хочете, – образився ветеринар. – Але в Кракові всі знають, що ваш дядько був дивак. І машина ця теж дивацька.
Я зітхнув з удаваним жалем.
– Нічого не вдієш. Це пам'ятка для нашої родини, і я заберу машину до Лодзі.
Ветеринар знизав плечима, заплатив за гараж і попрощався зі мною дуже холодно. Він, мабуть, образився на мене, бо спершу я гаряче переконував його купити машину, а тоді відмовився продавати.
Мені було трохи боязко сідати за кермо дядькового ридвана. Насамперед я пересвідчився, що в баку лишилося тільки десять літрів бензину. Потім налив води до радіатора, перевірив рівень мастила в двигуні й переконався, що, крім пального, машині нічого не бракує, щоб можна було здійснити на ній подорож від Кракова до Лодзі.
Гальма діяли добре, машина слухняно корилася найменшому рухові керма й одразу реагувала, тільки-но я натискував педаль газу.
Я виїхав з брами на вулицю й одразу відчув себе впевнено. Динамомашина заряджала акумулятор – чого ж іще можна було вимагати від цього ридвана? Правда, їхати мені було неспокійно, бо на вулицях машина викликала сенсацію. Коли я зупинився на перехресті перед червоним світлом, одразу ж якийсь перехожий зазирнув до мене крізь целулоїдне віконце й глузливо спитав: «Пане, де продають такі паротяги?» Навіть міліціонер-регулювальник, побачивши мій ридван, так здивувався, що аж руки опустив, і це одразу ж збило з пантелику водіїв усіх машин на перехресті.
Через місто я їхав поволі, сподіваючись перевірити швидкість машини на шосе.
На околиці я під'їхав до бензоколонки. В черзі стояли вже три приватні машини – жовтий «вартбург», зелена «сімка» та «Москвич». Не встиг я під'їхати до колонки, як з цих машин повискакували водії і оточили мій ридван.
– Ох і налякали ж ви нас! – вигукнув огрядний власник «вартбурга», жартома схопившись за серце. – Я гадав, що то летить гелікоптер, в якого одірвався пропелер.
– Та ні, – похитав головою власник «сімки», – воно ж схоже на підводного човна.
– Чи на залізничну дрезину, – додав водій «Москвича».
А працівник бензоколонки у засмальцьованому комбінезоні, підійшовши до мене, глузливо спитав:
– Пробачте, а чим ви будете заправляти свій танк? Нафтою? Вугіллям? Саліциловим спиртом чи самогоном? А може, вашій машині надає руху балон? То ми водню не продаємо.
Не кажучи й слова, я вийшов з машини і подався до каси сплатити за тридцять літрів бензину. Сказати щиро, то коли я відійшов од віконця і глянув на чергу машин біля бензоколонки, мені аж дух перехопило. Допіру тут, серед автомобілів, що виблискували лаком, машина дядька Громилла вразила мене своїм жахливим виглядом. То була потвора, а не автомобіль, страхіття, покруч відрази й гидоти. Човен на чотирьох колесах стовбичив серед новеньких, обтічної форми, блискучих машин і дивився на мене лупатими очима фар. Здавалося, що то причаївся величезний бридкий хробак, націлившись когось ізжерти. На мить мені захотілося кинути машину и потай утекти звідси, лишивши її напризволяще. Та я зборов відразу. Врешті, «хробак» дуже пристойно віз мене містом, може і далі він поводитиметься так само?
Огрядний власник «вартбурга» вже заправив пальним свою машину.
– Пане, – звернувся він до мене, від'їжджаючи, – ви, певне, до музею ведете це бидло?
Я нічого не відповів.
Власник «Москвича» спитав мене ввічливо, але голос його звучав глузливо:
– Чи можна цією машиною ще й орати?
Знову я не обізвався. Нарешті вони дали мені спокій. Машини одна по одній від'їздили від бензоколонки, і, коли місце для мене звільнилося, я під'їхав до гумового шланга. Працівник у комбінезоні, довідавшись од мене, де отвір бака, налив тридцять літрів бензину. Коли я закручував покришку отвору, він конфіденційно шепнув мені:
– Пане, зізнайтеся, що воно за машина?
– Родинна реліквія.
Коли я рушив, він крикнув навздогін:
– Мабуть, у вашій родині не всі були сповна розуму.
Я хотів уже спинити машину й вилаяти його, та передумав. Мій ридван був такий чудернацький, що це могло виправдати найущипливіші кпини…
Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона показала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч – сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося неймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і довгий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.