Выбрать главу

– Хто ж він? Чужоземець?

– Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав від­почивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? – заскочила мене питанням Тереза.

– Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.

Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, пев­но, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього ра­хунок. Тереза кивнула нам головою, – це мало означати, що вона прощається, – і знову сіла біля Гертеля.

Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.

– Мені здається, що цей тип хоче зникнути, – заува­жила Ганка.

Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й під­вівся.

– Прошу рахунок, – гукнув я.

Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з бо­рідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».

– Чи не збираєтеся ви стежити за ним? – глумливо спитала Ганка. – його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пан­сіонату.

Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шо­се до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шо­се було майже порожнє.

І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але від­стань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр. Ганка з величезним подивом сте­жила за стрілкою спідометра й зчудовано поглядала то на мене, то на машину.

– Сто двадцять… сто тридцять… – бурмотіла вона, а Маленьке чортеня біля керма притакувало їй, киваючи го­лівкою і нагадуючи мені про обережність.

На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хо­тів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехо­цінка.

Антонінів ми проминули.

– Я гадала, що він прямує до нашого лісу, – сказала Ганка.

За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.

– Сто тридцять… сто сорок… – шепотіла Ганка.

Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, зали­шивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду. Та раптом Гертелева ма­шина звернула на путівець.

– Я знаю, – прошепотіла Ганка, – цією дорогою можна доїхати до лісу. Тільки з іншого боку.

Ми проминули невелике село, далі йшли будівлі цукро­варні, а за ними починався ліс – високий, густий, роз­логий.

Це був той самий ліс, що тягся до Вісли, аж туди, де стала табором антропологічна експедиція.

Дорога через ліс мала силу-силенну гострих закрутів. Червоні вогники Гертелевої машини раз у раз зникали ме­ні з очей, а я не міг їхати ближче, аби в Гертеля не виник­ла підозра, що хтось за ним женеться. Нараз вогники зовсім зникли, і я їх більше не побачив. Ми їхали, їхали, а червоні вогники не спалахували.

– Втік! Слово честі, втік! – розпачливо мовила Ганка.

– Напевне, він заїхав на бічну стежку і вимкнув світ­ло. А ми, не помітивши, проскочили його.

– Чи він зробив це навмисне?

Не знаю. Мабуть, він увесь час бачив у своєму дзеркальці світло наших фар і кінець кінцем догадався, що за ним стежать. У кожному разі цей випадок свідчить, що в Гертеля нечисте сумління. Інакше його не стурбувало б, що за ним їде машина, правда?

Ми просунулися ще з кілька десятків метрів, і я нараз упізнав добре знайоме мені місце. Дорога скінчилася, далі був пісок і положистий з'їзд до Вісли.

Я завернув у ліс і спинив машину обіч дороги. Вимкнув мотор і світло. Ми вийшли з машини.

– Добре пошив нас у дурні! – зітхала Ганка.

А я не брав близько до серця витівки добродія з бо­рідкою. Адже ми знали тепер, як його звати і що він меш­кає в Цехоцінку в пансіонаті Орбіса.

– Сідайте, будь ласка, – запросив я Ганку, сів біля неї на невеличкому горбку, порослому травою, й запалив ци­гарку.

Була вже десята вечора. В лісі панувала тиша. Якось надзвичайно приємно отак сидіти й дослухатися лісової тиші, що то тільки видається тишею, але саме через те й приємно її слухати.

Минулої ночі йшов дощ, день був жаркий, волога випа­рувалась, і ліс сповнила легка мла. Від неї темрява ставала ще чорніша, хоч поміж верховіттям дерев проглядало чисте небо.