– Хто ж він? Чужоземець?
– Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав відпочивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? – заскочила мене питанням Тереза.
– Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.
Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, певно, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього рахунок. Тереза кивнула нам головою, – це мало означати, що вона прощається, – і знову сіла біля Гертеля.
Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.
– Мені здається, що цей тип хоче зникнути, – зауважила Ганка.
Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й підвівся.
– Прошу рахунок, – гукнув я.
Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з борідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».
– Чи не збираєтеся ви стежити за ним? – глумливо спитала Ганка. – його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пансіонату.
Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шосе до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шосе було майже порожнє.
І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але відстань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр. Ганка з величезним подивом стежила за стрілкою спідометра й зчудовано поглядала то на мене, то на машину.
– Сто двадцять… сто тридцять… – бурмотіла вона, а Маленьке чортеня біля керма притакувало їй, киваючи голівкою і нагадуючи мені про обережність.
На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хотів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехоцінка.
Антонінів ми проминули.
– Я гадала, що він прямує до нашого лісу, – сказала Ганка.
За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.
– Сто тридцять… сто сорок… – шепотіла Ганка.
Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, залишивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду. Та раптом Гертелева машина звернула на путівець.
– Я знаю, – прошепотіла Ганка, – цією дорогою можна доїхати до лісу. Тільки з іншого боку.
Ми проминули невелике село, далі йшли будівлі цукроварні, а за ними починався ліс – високий, густий, розлогий.
Це був той самий ліс, що тягся до Вісли, аж туди, де стала табором антропологічна експедиція.
Дорога через ліс мала силу-силенну гострих закрутів. Червоні вогники Гертелевої машини раз у раз зникали мені з очей, а я не міг їхати ближче, аби в Гертеля не виникла підозра, що хтось за ним женеться. Нараз вогники зовсім зникли, і я їх більше не побачив. Ми їхали, їхали, а червоні вогники не спалахували.
– Втік! Слово честі, втік! – розпачливо мовила Ганка.
– Напевне, він заїхав на бічну стежку і вимкнув світло. А ми, не помітивши, проскочили його.
– Чи він зробив це навмисне?
Не знаю. Мабуть, він увесь час бачив у своєму дзеркальці світло наших фар і кінець кінцем догадався, що за ним стежать. У кожному разі цей випадок свідчить, що в Гертеля нечисте сумління. Інакше його не стурбувало б, що за ним їде машина, правда?
Ми просунулися ще з кілька десятків метрів, і я нараз упізнав добре знайоме мені місце. Дорога скінчилася, далі був пісок і положистий з'їзд до Вісли.
Я завернув у ліс і спинив машину обіч дороги. Вимкнув мотор і світло. Ми вийшли з машини.
– Добре пошив нас у дурні! – зітхала Ганка.
А я не брав близько до серця витівки добродія з борідкою. Адже ми знали тепер, як його звати і що він мешкає в Цехоцінку в пансіонаті Орбіса.
– Сідайте, будь ласка, – запросив я Ганку, сів біля неї на невеличкому горбку, порослому травою, й запалив цигарку.
Була вже десята вечора. В лісі панувала тиша. Якось надзвичайно приємно отак сидіти й дослухатися лісової тиші, що то тільки видається тишею, але саме через те й приємно її слухати.
Минулої ночі йшов дощ, день був жаркий, волога випарувалась, і ліс сповнила легка мла. Від неї темрява ставала ще чорніша, хоч поміж верховіттям дерев проглядало чисте небо.