Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, – це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.
Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.
Музика привабила Залічку.
– Я прийшла послухати музику, – пояснила вона, сівши на траві перед наметом, – хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.
– О боже, – зітхнув я, – чим я викликав ваше невдоволення?
– Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.
– Можемо поїхати хоч зараз…
– А, це вже мене не цікавить, – знизала вона плечима. – Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.
Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:
– Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.
– Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?
– Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, – швидко додала Залічка. – Він детектив.
– Він сам сказав вам про це?
– Ні. Але дав мені зрозуміти.
– Детектив? – недовірливо похитав я головою. – А навіщо було детективові сюди їхати?
– То ви нічого не знаєте, нічого не чули? – здивувалася Залічка. – Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?
– Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.
– Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.
– І цей детектив приїхав, – сказав я. – Пан Кароль.
– Саме так, – переможно всміхнулася Залічка. – Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.
– Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.
– Ой лишенько! – жахнулася дівчина. – Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.
За якусь мить вона благально подивилася на мене.
– А ви справді непевна людина?
«О наївна, страшенно наївна Залічко», – подумав я, а вголос сказав:
– Пан Кароль, мабуть, досить виразно це пояснив вам.
– Він тільки звернув мою увагу на те, що ваша поведінка якась підозріла, бо невідомо, чого ви тут блукаєте. Ви не рибалите і не купаєтеся в річці. Одним словом, сюди ви приїхали не відпочивати, а з якоюсь підозрілою метою.
– І це все? – глузливо засміявся я. – А чи вам нічого не говорить, що спочатку я поставив свого намета на місці, де стояла колись сторожка Габрищака, якого вбили бандити? А чи відомо вам, що потім я переніс свій намет на Острів злочинців, де розбито Барабашеву банду? Чи вам не казали також, що в мене є надзвичайно загадковий план цієї місцевості?
– То… то ви насправді непевна людина? Я зневажливо махнув рукою.
– Хіба ж я розповідав би вам усе це, якби дійсно був причетний до якоїсь підозрілої історії? Блукаю тут? Ну, гаразд. Але замість «блукаю» досить вжити слово «відпочиваю», і про мою поведінку одразу ж зміниться думка. Я тут відпочиваю, гуляю в лісі, в містечку. Хіба ви не те саме робили б, якби приїхали сюди відпочивати? Запевняю вас, що пан Кароль у сто разів непевніша людина, ніж я. Він завжди ходить рибалити, а чи впіймав хоч одну рибину?