Тепер ми дійшли до нас самих – представників сучасного людства. Тож подивіться, як кожний з нас відрізняється від іншого.
– Розкажіть нам, будь ласка, про нас самих, – попросив Чорниця.
Але з Залічки було вже досить. А досить через те, що, як я помітив, – пан Кароль саме вийшов із свого наметця. Дівчина підбігла до нього і, зальотно похитуючи головою, спитала:
– Ну, вже виспалися, соньку? Зараз ви, мабуть, поснідаєте, і підемо разом до містечка. Зайдемо до кав'ярні, а потім я покажу вам костьол, ринок…
– Ні, неввічливо пробурмотів пан Кароль. – Я йду рибалити. Звичайно, спочатку треба попоїсти. Коли в кухні щось лишилося від сніданку, я залюбки скористаюся з цього. А якби ще дістати півбуханки хліба й трохи масла! Над річкою дуже хочеться їсти.
– Знову рибалити? – заламала руки Залічка. – Ви ж цілу ніч рибалили.
– Нічого не вдієш! – стенув плечима пан Кароль. – Така моя доля. Найгірше, що риба не клює.
– То, може, я з вами піду рибалити? – запропонувала Залічка. – Я певна, що принесу вам щастя.
– О ні, це вже ні! – швидко відказав пан Кароль. – Розмова заважає рибалити, відганяє рибу. А в вашому товаристві я не зможу мовчати. Крім того, я люблю рибалити сам.
Залічка дуже засмутилась. Я подумав, що тепер вона, певне, скерує свою увагу на мене, бо пан Кароль поставився до неї нетактовно. А мені зовсім не хотілося, щоб Залічка подарувала мені своє товариство тільки тому, що хтось інший погордував ним, і я мерщій завів «сама».
– Ми з вами! Ми з вами! – загукали Вільгельм Телль і Чорниця й полізли в машину.
– Я підвезу вас до табору, – сказав я хлопцям і рушив до лісової дороги.
Виїжджаючи, я глянув на табір антропологів. Самотня Залічка сумно дивилася то на пана Кароля, що налагоджував вудки, то на нас.
Хлопців я висадив біля високої березової брами гар-церського табору, що розмістився неподалік од Вісли. На великій лісовій галявині стояло двадцять чималих наметів. Табір був огороджений своєрідним плотом з гілок і хмизу. Перед брамою вартували двоє гарцерів, озброєних дерев'яними жердинами. Посеред табору ми помітили квадратовий майданчик із високою щоглою, на якій маяв прапор.
Табір був порожній. Телль пояснив мені, що гарцери на пляжі. Під наглядом інструкторів їм дозволяли купатися в невеличкому рукаві Вісли поблизу Острова злочинців.
– Ви їдете кудись далеко? – спитав Телль.
– Ні, тільки на той бік річки. До рибалки на ім'я Скалбана.
– Якщо ви почуєте гострий, раптовий сигнал сурми в нашому таборі, – нагадав мені Телль, – то просимо бігти до лісу аж за бункери. Саме там браконьєри порозставляли залізні пастки на звірину. Там чекають на них і наші розвідники.
Я кивнув на знак згоди й поїхав – спершу до роздоріжжя з похиленим хрестом, а далі до річки, де вчора ввечері Вільгельм Телль прострелив браконьєрам понтон.
Дорогою я стрів Ганку.
– А я йшла до вас, – сказала вона, коли я спинив машину, – гадала, може, ви надумаєте поїхати знову до Цехоцінка.
– Ні, сьогодні я їду до громадянина Скалбани.
– Боже милостивий, що може бути у вас спільного з цим розбійником? Адже Скалбана казав про вас: «Підозріла особа, яка вештається тут невідомо чого». А тепер ви вже приятелюєте?
– Скалбана продав мені щуку й був такий люб'язний, що сам почистив її. Він думає, що мене цікавить історія Барабашевоі зграї, тож пообіцяв, коли я його відвідаю, розповісти про неї.
– Йому не можна вірити, – сказала Ганка. – Я віддавна знаю Скалбану, пам'ятаю його ще з дитинства. Усі вважали його людиною недоброзичливою, неприємною, брутальною. Діти боялися його, бо він завжди лякав їх, нахвалявся вкинути у воду й втопити. Батько розповідав мені, що Скалбана був сином відомого тут контрабандиста і завжди мав нахил до темних справ. Нап'ється, було, вчинить бешкет і поб є, кого йому заманеться. Останнім часом він трохи притих, мало п'є і не зчиняє бійок. Взагалі це чоловік похмурий і неохочий до розмов. А тут раптом продав вам щуку, ще й почистив…
– І запросив мене до себе поговорити про Барабаша.
– Дивно, – похитала головою Ганка. – Якби я дізналася, що в лісі на звірів полює Скалбана, то не здивувалася б. Але ж він запросив вас на розмову… Ой, ой, ой… Ви здобули його прихильність, – додала вона глузливо.