– Вам здається, що це якась пастка?
– Не знаю, але раджу стерегтися. Про Барабаша він і справді, мабуть, багато знає, хоча сам і не належав до банди. Здавна живе по той бік річки, рибалить і, очевидно, багато чого бачив. Однак дивно, що цей похмурий і потайний чоловік раптом захотів розмовляти на таку тему з журналістом, ба навіть запросив журналіста в гості…
– А чи не поїхали б ви зі мною?
– Гаразд. Поїдемо спершу до мене, ви залишите на подвір'ї машину, а я перевезу вас човном на той берег.
– Човном? Я збираюся їхати до Скалбани на своїй машині.
Ганка нічого не відповіла, мабуть, гадала, що я жартую. А я повів машину до місця, де піщана дорога доходила до самого берега Вісли. Коли передні колеса машини були вже в воді, дівчина сказала:
– Ви збожеволіли. Краще я вийду, поки не пізно.
– Як хочете, – знизав я плечима.
Ганка подивилася на річку, що широко розлилася в цьому місці, тоді глянула на мене і знову на річку, на той берег. Вода в Віслі була каламутна, аж коричнева від намулу, а водне плесо поцятковане білими плямами шумовиння.
– Вода піднялася, – застерегла мене Ганка. – В горах уже три тижні йдуть дощі, зливи. Вранці по радіо передавали, що перша висока вода дійде сьогодні до Цехоцінка.
Ганка, певне, сподівалася, що по її словах я відмовлюся від свого божевільного задуму переїхати Віслу автомобілем. Та я ввімкнув лопаті турбіни, і «сам» поволі поплив.
– Ой, – заверещала Ганка, коли перед машини трохи глибше занурився в річку. Дівчина ладна була вискочити з машини і навіть схопилася за клямку. Та «сам» був уже за кілька метрів од берега і, кумедно бурмочучи: «пар-пар-пар», змагався з течією, яка силувалася його збороти. Я дозволив воді віднести машину на середину річки, тоді крутнув стерно і поставив «сама» передом до течії. Коли я збільшив швидкість, машина легко перемогла сильну течію Вісли.
– Вона чудова, – сказала Ганка про машину дядька Громилла.
Я милостиво кивнув головою. Ганчин комплімент був, на мою думку, цілком слушний.
Поволі підпливали ми до другого берега. Скраю тяглася широка смуга верболозу, а за нею здіймалася гребля, що захищала берег од повені.
– Де живе Скалбана?
– За греблею. Он бачите ту червону покрівлю? Оце там. Можна виїхати тут на пісок. Поставимо машину на березі і підемо через греблю до Скалбаниної садиби.
Так ми й зробили, – покинули «сама» на піщаному березі, а самі вилізли на греблю. За нею бігла дорога у вербах, а по той бік дороги виднілося невеличке село.
Скалбанина садиба притулилася край села. Це була маленька хатина на два вікна, певне, тільки одна кімната й кухня. На невеличкому подвір'ї стояла ще повітка, обіч неї – собача буда. На грубому ланцюгу, як скажений, шарпався й гавкав здоровенний пес.
На дверях будинку висів замок.
– Нема його вдома, – сказала Ганка.
Пес і далі шарпався з ланцюга й голосно гавкав. На цей гавкіт з сусіднього подвір'я вийшла жінка й швиденько підійшла до нас.
– Скалбани нема вдома, – мовила вона, пильно оглядаючи нас. – Від учора нема. Голодний пес так вив, що сьогодні вранці я пожаліла його й нагодувала.
– Чи не казав Скалбана, куди піде й коли повернеться? – спитав я.
– Нічого не казав. Коли ж би я знала, що десь піде, то я б нагодувала собаку. Він завжди мене попереджав, коли кудись вибирався, ще було й попросить не забути за собаку.
– Його човна не видно на березі, – втрутилася в розмову Ганка.
– Отож він і подався кудись човном. Тільки дивно, що нічого мені не сказав.
Ми повернулися до «сама» і поїхали назад. Попрощавшись з Ганкою, я подався до табору.
З усіх антропологів на півострові був тільки пан Опал-ко, який кінчав відтворювати обличчя за черепом, що його знайшли лучники. Мені цікаво було глянути на цю роботу, тож я спустився до табору антропологів і сів на піску біля пана Опалка. Голова була вже готова. Дуже бліде від гіпсу, пласке, монгольське лице, широкий ніс і очі, що глибоко сиділи в очних ямках, як у Скалбани, – все неприємно вражало.
Пан Опалко дружньо підморгнув мені, всміхнувся, приніс із свого намету фарби і домалював обличчю блакитні очі, зачервонив уста й щоки, а решту білого гіпсу вкрив жовтою фарбою. Потім лукаво всміхнувся до мене і надів на свій витвір спортивну шапку. Тепер голова справляла якесь гнітюче враження, здавалося, наче на дерев'яному постаменті лежала голова живої людини.
З містечка причалапала в табір пані Пілярчикова.
– Я до вас, – сказала вона, звернувшись до мене. – Сьогодні неділя, я замкнула крамничку та й кажу собі: піду пройдуся лісом і, може, дізнаюся, як вам ведеться тут, у нашому краї. Давно ви не заглядали до мене. А пиво в мене свіже, недавнечко привезли.