Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Пані Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:
– А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.
Я знизав плечима.
– То ви вже вигадуєте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розумієте?
Вона кивнула.
– Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.
– Дурниці ви кажете, – розсердився я. – Цей череп знайдено у лісі, розумієте?
– Розумію. То виходить, я знаю цей череп.
– Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.
Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.
– То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?
– Якого чоловіка?
– Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про всяку всячину.
– Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.
– Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, – затялася пані Пілярчикова.
– То вам тільки так здається.
– Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей. Він голився в перукарні на базарі, це я знаю, бо потім я балакала з перукарем, у нього цей чоловік теж питався про всяку всячину.
– Ну гаразд, – знизав я плечима. – Годі з тією історією. У вас, здається, якесь діло до мене?
– Яке діло? – здивувалася пані Пілярчикова. – Я прийшла, аби глянути, чи дали ви собі тут раду, та й за свіже пиво хотіла вам сказати.
Я мовчав.
– Атож, – зненацька вона наче пригадала щось важливе й нахилилася до мене: – Як ви щось знаєте, то і я щось знаю, коли б так побалакати, щоб і вам на пожиток і мені.
– Що ви маєте на думці?
– А те, що ви знаєте. Про дідичеві скарби.
– Е-е, казочки, – махнув я рукою.
– Бо й не казочки, – сказала вона, схопивши мене за руку. – Ті скарби сховані десь у землі, але хтось попереносив їх уночі на інше місце. А трохи речей погубив дорогою.
– Це я вже знаю.
– Знаєте? А я гадала, що за таку новину й ви мені щось скажете цікавого, – розчаровано мовила пані Пілярчикова.
– Звичайно, – обережно почав я, – ви можете розповісти мені щось важливе. Я дуже цікавий, кому ви розповіли, що у мене є план цього краю, накреслений кольоровими олівцями.
– Ані одній живій душі не казала. От хрест святий, не казала, – божилася пані Пілярчикова. – Мені все чисто можна казати, я нікому не передам. Хіба тільки щось Скал-бані про ваш план натякнула.
Скалбані? Ця звістка якось не в'язалася з моїми здогадами. Я не повірив Пілярчиковій. Що запальніше вона божилася, то менше я йняв їй віри. Нарешті це так її образило, що вона буркнула мені «до побачення» і подалася додому.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
«За сімома печатками». – Бандит Урганов. – Сенсаційне відкриття вченого Тарасова. – Чи можна відтворити обличчя небіжчика? – Вчені й криміналісти. – Антропологія на службі міліції. – Чий череп знайдено в бункері? – Скалбанин човен. – Жахлива ніч. – Знов руда дівчина.
Запросивши пана Опалка до свого намету, я почастував його шоколадом та цигарками, а коли він добре пригостився, спитав:
– Чи ви чули, що сказала пані Пілярчикова, коли побачила голову, яку ви відтворили?
Пан Опалко кивнув головою, а це мало означати, що він чув слова пані Пілярчикової.
– А чи не гадаєте ви, що це надзвичайний випадок? Адже Пілярчикова впізнала чоловіка, який восени був у неї в крамничці.
Опалко похитав головою. Я не знав, що й думати: чи пан Опалко нічого не підозрював, чи не вважав цей випадок надзвичайним. Тож я питав далі:
– Мабуть, ви відтворили справжнє обличчя небіжчика? Інакше кажучи: певно, зреконструйована голова схожа на справжню?
Пан Опалко мовчки кивнув раз, удруге і нарешті втретє. Очевидно, він був глибоко переконаний, що точно відтворив обличчя людини, череп якої знайдено в лісі в старому бункері.
Я недовірливо глянув на Опалка. Він зрозумів мій погляд і вийшов з намету, але за мить повернувся з розгорненою книжкою і подав її мені.