Згодом Герасимов відтворив за надісланими йому черепами обличчя багатьох видатних людей минулого, наприклад, Ярослава Мудрого і Тімура Тамерлана, відтворив обличчя далеких предків сучасної людини – неандертальця, пітекантропа, людини з Кро-Маньйона…
Коли я скінчив читати розділ книжки «За сімома печатками», уже звечоріло, з табору антропологів долинав голосний гомін, певне, Залічка із своїми товаришами поверталася з містечка чи з прогулянки по лісу.
Я лежав у наметі, курив цигарку й міркував:
«Пан Опалко відтворив обличчя за черепом, що його знайшли гарцери в колишньому бункері. Цілком імовірно, що йому пощастило відтворити індивідуальні риси померлої людини, інакше кажучи, це обличчя дуже схоже, а може, навіть ідентичне із справжнім обличчям небіжчика.
Пані Пілярчикова, – міркував я далі, – впізнала у витворі пана Опалка обличчя чоловіка, котрий був у неї в крамничці торік восени. Пілярчикова глибоко переконана, що обличчя, яке відтворив пан Опалко, – це обличчя людини, з якою вона тоді розмовляла. То хіба не ймовірно, що череп, знайдений у старому бункері, – це череп людини, яка розгулювала торік по містечку?»
Сказати щиро, мені аж душно стало. Я зрозумів: наш висновок, ніби череп належав убитому солдатові, грунтувався тільки на тому факті, що череп знайдено в старому бункері.
Я пригадав той бункер, людський кістяк і… мурашок, великих червоних мурашок, які кинулися тоді на мене.
Жах і переляк пойняли мене. Подумати тільки: досить небіжчикові пролежати кілька місяців біля великого мурашника, – і мурашва так його «обробить», що лишиться самий кістяк, такий, наче він пролежав тут принаймні кільканадцять років.
Від цих думок мені зробилося моторошно. Я вийшов з намету подихати прохолодним вечірнім повітрям. Тоді подався до табору антропологів і зазирнув у намет пана Опалка. Я попросив скульптора-антрополога віддрукувати мені на завтра кілька копій фотознімка відтвореної голови. Пан Опалко, мабуть, здогадався про мої наміри. Він змов-ницьки підморгнув мені й кивнув на знак згоди.
У таборі антропологів лаштувалися вечеряти. Крізь відхилені «двері» намету, що правив за їдальню, я побачив біля дерев'яного столу молодих науковців. Очікуючи на вечерю, вони брязкотіли ложками по бляшаних тарілках і голосно розмовляли. Я впевнився, що серед них не було пана Кароля.
Повернувшись до свого намету, я побачив біля нього Ганку.
– Пане Томаше, – мовила вона, – на березі річки, в кущах, я знайшла Скалбаниного човна.
– Може, там, де вчора був човен браконьєрів?
– Саме там. Човна витягнено на берег, днище зовсім сухе, тож він там, мабуть, від учора. Весла лежать у човні.
– Ходімо туди, – запропонував я.
Ми подалися до лісу. В ньому було темно, куди темніше, ніж на відкритому місці, де ще не згас день.
Ганка вела мене вузенькою стежкою, що бігла берегом понад річкою.
– Пані Ганко, – звернувся я до дівчини, – хто й коли збудував бункери?
– Я можу відповісти вам точно. Це було навесні 1944 року. Німці почали їх будувати, коли Радянська Армія вже переможно йшла польською землею.
– Але німці, здається, не скористалися з цих укріплень?
– Не встигли. Радянська Армія наступала надто швидко і в кількох напрямках водночас. Фашисти боялися чинити тут опір, щоб не попасти в оточення. Отже вони пішли звідси без жодного пострілу. Це я знаю від свого батька, бо тоді мені було тільки три роки.
– Чи хтось тутешній знає добре ці укріплення?
– Знає Скалбана. Будувати бункери гітлерівці примушували полонених, певне хотіли, аби система укріплень лишилася таємницею. Потім, здається, полонених розстріляли. Скалбана теж працював на будові, він мав коня, тож возив цемент із залізничної станції. Розповідають, що найкраще в системі бункерів орієнтувався Барабаш, бо він, як і Скалбана, будував їх. Згодом Барабаш скористався цією обізнаністю для того, щоб переховуватися в них разом із своєю зграєю. Люди кажуть, що, якби бандити не опинилися на острові, їх ніколи б не пощастило оточити. Бункери начебто кількаповерхові, але важко сказати, чи це правда, чи вигадка. Багато було охочих розкрити таємницю бункерів й пробратися в їхні підземелля, та нікому це не вдалося.