– Ще невідомо, – відказав я. – Якщо хтось і відкрив таємницю, то, гадаю, не хвалився перед іншими.
«Одне тільки певне, – додав я подумки. – Коли бункери споруджували гітлерівці, то дідич Дунін не міг сховати там своїх скарбів. Адже він сподівався, що німці боронитимуться, а значить бункери могли попасти під артилерійський вогонь. Отже він не наважився б сховати там свої скарби».
Далі я думав так:
«На стежці до бункерів нещодавно хтось згубив речі з колекцій дідича Дуніна. Люди в містечку гадають, що невідомий тихцем виніс скарби, сховані в бункері, а що робив це сам і поночі, то й згубив кілька цінних речей. Коли ж вважати, що ті скарби були не в бункерах, то тепер, напевне, вони саме там. Інакше кажучи: неправильно вважати, що хтось виніс їх звідти й дорогою згубив кілька предметів; ні, він загубив їх, коли ніс Дунінові скарби до бункерів».
– Про що ви думаєте? – обізвалася до мене Ганка.
– Я замислився над дивною історією, що її свідком був сьогодні. Гарцери знайшли в лісі, в якомусь бункері, людський кістяк і принесли череп антропологам. Пан Опалко, скульптор-антрополог, відтворив за черепом обличчя. І уявіть собі, пані Пілярчикова впізнала обличчя чоловіка, який заходив восени до її крамнички.
– Це неймовірно, – прошепотіла Ганка.
– Проте якесь передчуття підказує мені, що Пілярчикова не помилилася. Чи вам нічого невідомо про чоловіка, що восени минулого року вештався в цих краях і нагло зникнув? Його вбито, а тіло кинуто в старий бункер на поталу мурашкам.
Я сподівався, що Ганка зацікавиться цією історією чи хоча б відповість на моє запитання. Але дівчина мовчала. Йшла поряд лісовою стежкою й наче нічого не чула.
– Чому ви мовчите? – спитав я. Нараз Ганка сердито відповіла:
– Звідки я можу знати щось про людину, яка вешталася тут восени? Адже від жовтня до червня мене тут не буває. Я ж казала вам, що вчуся у Варшаві.
Нервова гарячковість, з якою вона відповіла, була дивна. Та я удав, ніби не звернув на те уваги.
Нарешті ми опинилися на березі річки, в тому самому місці, де вчора Вільгельм Телль продірявив своєю стрілою понтон браконьєрам.
Ганка повела мене в кущі верболозу аж до самої води. Я засвітив електричного ліхтарика й побачив човна, що його хтось витяг на берег і поклав на бік. У човні лежали весла.
– Ось гляньте сюди на табличку. Це Скалбанин човен, – сказала дівчина.
Я скерував промінь ліхтарика спершу на човен, тоді на річку.
По воді пливло біле шумовиння, річка вирувала й грізно гула.
– Води в Віслі побільшало, – мовила Ганка. – Батько казав, що сьогодні від полудня вода піднялася на півметра.
– То, може, витягнімо човна трохи вище?
Ганка погодилася. Ми витягли човна на стрімкий берег, наробивши при цьому, певне, шелесту. Зненацька біля нас стали Соколине Око й Чорниця.
– Ми вартуємо тут у кущах, – пояснив Соколине Око. – Чекаємо на браконьєрів, але навряд чи сьогодні вони припливуть, надто річка розбурхана.
Гарцери допомогли нам витягти Скалбаниного човна на узлісся. Ганка пішла додому, а я ще трохи посидів з гарцерами, чекаючи на браконьєрів. Нарешті прийшов вожатий і звелів хлопцям вертати до табору. На ніч у засідці біля пасток вартуватимуть лісничі з сусіднього лісу й двоє працівників міліції.
Попрощавшись з гарцерами, я подався у зворотну путь.
До мого намету було ще далеченько, коли я почув якісь збуджені голоси. Я вибіг з лісу й побачив сцену, яка спершу здалася мені надзвичайно кумедною.
До табору антропологів підступила вода. Повільно й безгучно зазирнула в намети, де всі вже спали, й нараз когось лизнула. Той прокинувся і галасуючи зірвався на ноги. Вмить посхоплювались інші, повискакували зі спальних мішків і заметушилися, хлюпаючи по воді. Коли я підійшов, всі бігали в піжамах по табору, перегукувалися, витягали з наметів намоклі ковдри, матраци, табірне устаткування й переносили на невеличкий пагорб. Нічна темрява утруднювала роботу, раз у раз хтось чіплявся за наметові троси й падав, чувся плюскіт і крик. Бідолашна Залічка скупалася, мабуть, кілька разів. У мокрій піжамі, розпатлана, вона бігала по всьому табору й тонесенько верещала.
Спершу все це було кумедно, бо вода в річці ще не дуже високо піднялася. Речі можна було врятувати, а намети перенести на вище місце. Та за годину чи дві бурхлива течія могла підхопити не тільки речі, але й намети.
Я ввімкнув «самові» фари й спрямував світло туди, де плавали намети. Тепер у таборі стало видно, й антропологи вже не наштовхувалися одне на одного й не падали в воду. Панові Опалку «вернули» мову, й він заходився командувати студентами. Насамперед він звелів усе чисто повиносити з наметів, а тоді познімати їх і поставити вище, поблизу мого намету. Морочилися з цим аж до глухої ночі.