Залічка й пані магістр Аліна нагріли чай на моїй спиртівці, й всі зібралися під брезентовим дахом мого гаража.
– Ви мене вигнали з півострова і ось тепер покарані за це, – не втримався я й докорив студентам.
З'явився пан Кароль, тягнучи вудки в чохлі.
– Боже милостивий, що тут коїться! – заволав він. – А я собі, не чуючи лиха, спокійнісінько ловлю рибу.
– І не помітили, що прибуває вода? – здивувався пан Опалко. Та Залічка, яка дуже симпатизувала панові Каролю, враз завзялася на скульптора:
– Ви дістали право розмовляти в трагічній для нас ситуації. А відтепер повинні знову мовчати.
Пан Кароль забігав довкола наметів і табірних речей, складених на пагорбі в одну велику безладну купу.
– О господи, – розпачливо волав він, – мабуть, усі мої речі загинули. Мабуть, мої речі отут погубилися…
Магістр Аліна заступилася за Опалка. На її думку, сказала вона, умова парі була надто жорстока. Та й можна вважати, що пан Опалко вже заплатив за свій програш довгим мовчанням.
Вирішили проголосувати: хто за те, щоби пану Опалкові повернути мову, мав піднести руку. Ввімкнули електричні ліхтарі, щоб підрахувати кількість піднесених рук, і тоді виявилося, що, крім антропологів і пана Кароля, хтось іще сидить серед нас у моєму гаражі.
– Хто ви така? І що тут робите? – почувся здивований Заліччин голос.
– Я знайома пана Томаша, – пролунала відповідь. Голос видався мені справді знайомий. Це була Тереза, дівчина з автостопом, яку ми стріли позавчора в Цехоцінку в товаристві її тітки й бороданя.
– Ну, коли так, то просимо ближче до спиртівки, – глузливо мовила Залічка. – Вам наллють кухоль найгаря-чішого чаю.
Мене спершу здивував, а тоді розлютив несподіваний візит рудої дівчини. її вчинок був принаймні недоречний. Я зустрів її, коли вона тинялася по шосе з ватагою хлопців, що десь украли курку. А тепер, напевне, втекла від своєї тітки й нараз прийшла до мене, до людини, яку бачила двічі в житті.
Я протиснувся до дівчини й прошипів їй у вухо:
– Це обурливо. Я вас не запрошував. Звісно, ви могли мене відвідати, але вдень, а не вночі. Чи ви не розумієте, що дівчина не повинна так поводитися? Ви втекли від своєї тітки, еге ж?
– Втекла, – кивнула вона головою. – Мені стало нудно в Цехоцінку.
– Вранці я одвезу вас до тітки. Дівчина засміялася:
– Дулю з маком. До тітки я не вернусь. Якщо ж ви мене звідси проженете, то знову поїду автостопом.
«От же вперта дівчина! – подумав я. – Мабуть, мені не вдасться відвезти її до тітки. Розумніше було б залишити її в таборі антропологів. Вона могла б жити в наметі з Залічкою й допомагати при розкопках, і за те її б харчували. А я привіз би сюди тітку, хай би вона сама забрала небогу».
О третій ночі почало трохи розвиднятись. О п'ятій ми взялися зводити новий табір антропологічної експедиції – на узліссі, в найближчому сусідстві з моїм наметом.
Голосуванням вирішено, що пан Опалко повинен і далі мовчати.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
«Червоний заїзд». – Злодій Барабаш і його жертви. – Ненажерливий друг Палька. – Що побачив друг Палька. – Розмова з комендантом міліції. – Смерть Нікодема Плюти. – «Романтичність». – Я запрошую Залічку на небезпечну прогулянку. – Засідка на чорну машину.
Від тієї пам'ятної хвилини, коли Пілярчикова впізнала у витворі пана Опалка обличчя людини, яка відвідала її торік восени, мене не залишало відчуття, що я натрапив на слід якоїсь сумної історії. До того ж безсонна ніч, коли вода вдерлася в табір антропологів, довела мене до стану нервового збудження. Цілий світ я бачив тепер тільки в чорних барвах.
Вранці я побіг до річки, туди, де був Скалбанин човен, і переконався, що він лежить так, як ми його поклали. Це означало, що Скалбана не прийшов по нього, тобто не повертався додому. Щось тут було не гаразд, адже Скалбана знав, що в нього вдома зостався пес, голодний та ще й на ланцюгу.
Виходить, Скалбана десь забарився і не зміг вчасно повернутися додому. «Що ж йому сталося?» – міркував я. І не міг позбутися думки про людський кістяк у старому бункері серед лісу.
Та ще згадалися Ганчині слова: Скалбана – чи не єдиний, хто вижив з тих, що будували бункери, і що він чудово орієнтується в них. «Саме до тих укріплень перенесено скарби дідича Дуніна», – додав я подумки. В моїй уяві виник Скалбана, що вистежує таємничу людину, яка ховає Дунінові колекції. Ця людина помічає переслідувача, нападає на нього і вбиває. «Ось чому Скалбанин човен досі стоїть на березі, а його пес рветься з ланцюга, дурно ждучи свого хазяїна», – сяйнула мені неспокійна думка.