– Вийшов. Нас повідомили, що його випущено на волю в травні цього року, тобто два місяці тому.
– Можна мені глянути на його фотокартку? Капітан Муха підійшов був до сейфа, але спинився і не вийняв нової течки. За секунду він знову сів до свого столу.
– Я не маю права без дозволу начальства показувати вам жодних документів, – сказав він, безпорадно розводячи руками. – Напевно, завтра або позавтра сюди приїде слідчий офіцер Головного управління народної міліції. Я не хотів би мати клопоту від того, що втаємничував журналіста в цю справу. Здається, я й так забагато розповів. Знаю, що вас зацікавила та історія, але, на жаль, я зобов язаний зберігати службову таємницю. Щиро дякую за інформацію про відтворення голови Нікодема Плюти і про підозри, які виникли у зв'язку з цим. Ви виконали свій громадянський обов'язок, все інше прошу залишити нам, міліції. Ми провадитимемо слідство, а ваше втручання тільки б утрудняло його.
Мені нічого більше не лишалося, як підвестися з крісла й попрощатися з капітаном Мухою. Я виконав свій громадянський обов'язок, а якщо комендант не мав права інформувати журналіста, то мені не годилося підмовляти його нехтувати своїми обов'язками.
Вийшовши з Повітової комендатури, я сів на «сама» й повернувся до табору.
Надходив вечір. У наметах антропологів горіли гасові лампи, і крізь напіввідхилені брезентові двері я бачив студентів, які вже кінчали вечеряти. В одному наметі біля столу, збитого з дощок, пан Кароль, Тереза й пан Опалко грали в карти.
Я побіг на хвилинку до берега помити руки. Річка й досі грізно шуміла, несла білу піну, намул і пісок. У тому місці, де раніше стояли експедиційні намети, тепер вирувала вода, і здавалося, там утворилася велика яма.
Раптом я згадав Острів злочинців. Давно я був на ньому! А можливо, саме серед його заростей сховано ключа до загадки, що не давала мені спокою. «Чому й де саме зник Скалбана? – подумав я. – Може, зник тому, що запросив мене до себе, аби розповісти щось важливе?»
– У-гу-гу! – пролунало мені над самим вухом. Я здригнувся й впустив у воду слизьке мило. Озирнузшись, я побачив Залічку. Це вона пожартувала, підкравшись до мене.
– Ну от! – розсердився я. – Через вас я мило впустив.
– Овва, дам вам своє, – вигукнула Залічка. І зітхнула. – Я гадала, що ви романтик. Та помилилась.
Я витер рушником мокре обличчя.
– Звичайно, я романтик. Тільки ви не знаєтесь на цьому.
– Коли я вперше зустріла вас у лісі, де ви самотньо жили в наметі, ви здалися мені зовсім іншим, ніж тепер.
– Ви гадаєте, романтичність – це самотнє життя в лісі? А я змушений був весь час сидіти в своєму таборі, щоб хтось не вкрав машину або намета. Що ж це за романтичність, коли людина змушена залишатися на місці, ніби прив язана до кілка. Це ж ув'язнення. Тут я почуваю себе інакше. Можу гуляти, їздити на машині…
– Атож, – перепинила мене дівчина. – Ви не романтик, а… схильний до романів.
– Чи ви пам'ятаєте вірш Міцкевича «Романтичність»? – спитав я Залічку. І, не чекаючи відповіді, почав:
– Слухай, дівчино! – Йде і не слуха.
– То ж містечко! Біла днина! Коло тебе ані духа.
Що ж круг себе ти хапаєш? Це ж кого, кого вітаєш? Йде і не слуха.
Я замовк і глянув на годинника. Часу до умовленої зустрічі лишилося обмаль.
– Перепрошую, але мені треба йти.
– Побачення? А може, «романтична прогулянка» при місяці? – глузливо сказала Залічка.
– Я умовився з гарцерами зустрітися в лісі на роздоріжжі, там, де стоїть похилившись дерев'яний хрест. Ми підемо збирати малину.
– Тепер? Поночі? – знову глузливо зауважила Залічка. – А чи пам'ятаєте ви баладу «Люблю я»?
Залічка декламувала вірша, намагаючись віддати жахливий, зловісний настрій. Чи то від такого способу читати, чи то від несподіваного подиху холодного вітру з річки, – хтозна, тільки мене аж морозом сипонуло. «Чого б то панові Гертелю, – подумав я, – їздити вечорами в ліс до тих малинових кущів коло старих бункерів?» І нараз я зважився:
– Чи не хочете ви пересвідчитися в тому, що я таки романтик? Отож знайте, я ні з ким не домовлявся ні зустрітися, ні гуляти при місяці. На узлісся, де кінчаються давні воєнні укріплення, щовечора приїздить таємнича чорна машина. Я хочу дізнатися, чого вона туди приїздить. Тож запрошую вас прогулятися зі мною, може, пощастить познайомитися з її таємничим водієм.
Переклад М. Рильського.