– Чудово! – вигукнула Залічка. – Таємнича чорна машина! Нарешті щось незвичайне!
Дівчина зняла такий галас, що з намету вибігла Тере-за. Вона підозріливо глянула на нас і пішла знову грати в карти, а я відчув докори сумління за те, що й досі не відвіз дівчини в Цехоцінек до тітки.
Я взяв Залічку під руку й, удаючи, ніби йду з нею на вечірню прогулянку, поволі попрямував до лісу.
– А чи не гадаєте ви, що слід повідомити про цю машину пана Кароля? – спитала Залічка.
– Пана Кароля?
– Адже пан Кароль – детектив.
– Не вигадуйте! Тут немає ніяких детективів, – сердито сказав я, бо Заліччина наївність починала мене дратувати, – Завтра чи позавтра ви познайомитесь із справжнім слідчим, офіцером міліції, і тоді врешті побачите, як поводяться й що роблять слідчі.
– Справді? У нас з'явиться слідчий? Приїде до нас у зв'язку із зниклими скарбами дідича Дуніна?
– Ні, прошу пані. Він приїде у зв'язку з убивством, яке сталося тут.
– Єзус Марія! Ви жартуєте. Хочете мене налякати, аби я не йшла з вами до лісу…
Мені спало на думку, що я надто багато розповів Залічці. Вона ж така балакуча, що тепер усі знатимуть про приїзд слідчого.
– Ну, звісно, жартую, – махнув я рукою.
– Я помітила, що ви дуже не любите пана Кароля.
– Авжеж, ніякої симпатії до нього у мене нема.
– Ви не любите його через те, що пан Кароль – детектив, який хоче знайти сховані колекції дідича Дуніна. Ви теж приїхали сюди задля цього, але ви детектив-аматор і шукаєте ці скарби тільки для себе.
Я знову махнув рукою і відмовився розмовляти далі на цю тему. Ми вже були на роздоріжжі, де на мене чекали Вільгельм Телль й інші хлопці. Я помітив, що вони недоброзичливо глянули на Залічку. Хлопці любили слухати, коли вона розповідала про антропологію, але не дуже вірили в її здатність «заскочити ворога», а саме це ми мали на меті.
Соколине Око очолив наш гурт і повів у ліс вузенькою, ледь помітною стежиною, засипаною глицею й порослою мохом. Тут був ще старий ліс, далі починався молодняк, а за глибоким ровом тяглися давні бункери. Десь за бункером мав бути малинник, а за малинником – дорога, що нею їздить чорна машина.
Вже зовсім стемніло. Ми йшли один за одним, і кожен бачив тільки спину того, хто йшов попереду. Та Соколине Око мав дуже добрий зір, бо довів нас прямісінько до кладки через протитанковий рів.
Тепер ми йшли вздовж рову. Тут було видніше, верховіття молодих дерев не закривало неба. Згодом, коли зійшов місяць, стало ще світліше.
Досі всі мовчали, а тепер почали стиха перемовлятися.
– Мабуть, колись, – звернувся я до Телля, котрий і в цей похід узяв лука, – ти станеш славетним спортсменом-лучником, еге ж?
– Ні, я хочу бути лікарем, як мій батько. Та, напевне, ніколи не кину стріляти з лука.
– А я буду антропологом, – сказав Чорниця.
– У тебе плани щоразу міняються, – засміявся Соколине Око. – Коли ми їхали сюди, до гарцерського табору, ти казав, що будеш шукачем пригод.
– Я буду антропологом. Як пані Залічка, – повторив Чорниця.
– Мене звуть не Залічкою, – розсердилася дівчина. – В мене є ім'я й прізвище, як і в кожного з вас.
– А я вважав що Залічка – це таке ім'я, – вигукнув наївний Чорниця.
Вибухнув гучний сміх, і лісом покотилася луна. Та ми одразу ж позатуляли собі рукою рота, бо зрозуміли, що поводимося необачно.
– Поки що нема чого критися, – сказав Вільгельм Телль. – Той пан у чорній машині ще, певне, не приїхав.
– А браконьєри? – нагадав я.
– Міліція дві ночі чатувала на браконьєрів біля розставлених пасток. Та браконьєри не прийшли, мабуть, їх наполохали чи, може, попередили про засідку.
Чорниця спробував підлеститися до Залічки, яка й досі удавала ображену.
– Якщо я стану антропологом, – сказав він, – то тільки завдяки вам. Ви так цікаво розповідали про цю науку.
– Авжеж, – підтвердив Соколине Око. – Але ви не розповіли нам найважливішого. Чому в людей різний колір шкіри, чому і як саме виникли людські раси?
Залічка трохи полагіднішала.
– Прийдете до нашого табору завтра пополудні, і я відповім на ці питання, – обіцяла вона.
– А зараз? Розкажіть нам зараз, – попросив Чорниця. Та ми були вже в тому малиннику, куди ласун Палька щовечора приходив об'їдатися малиною. Треба було оглянути все довкола, щоб знайти зручне місце, звідки можна стежити за чорною машиною.
– Як краще? – спитав мене Телль. – Чи сховатися гуртом в одному місці, чи кожен хай сховається окремо і стежить із своєї засідки за таємничою машиною?