Выбрать главу

– Треба шукати далі, – сказав я, підводячись з землі.

Знову ми пішли блукати молодим лісом. Місяць підбив­ся вже високо, стало видно, вологі від роси соснові гілки зрошували нам ноги.

– Подивіться, – покликав мене раптом Вільгельм Телль. – Хтось зовсім недавно наламав гілок і осьде по­складав їх на купу. Що воно за варвари нишпорять лісом і нівечать молоде дерево?

– Твоя правда, Теллю. Гілки ще навіть не посохли, їх наламали недавно, два-три дні тому, а може й сьогодні.

Я роздивився навколо. Місце, де Телль знайшов купу гілок, було метрів за двадцять од заваленого бункера.

Телль нахилився, відсунув гілляччя, і ми побачили круглу бетонну цямрину, накриту важкою залізною лядою, сантиметрів сімдесят у радіусі.

– Теллю, ти знаєш, що це таке? – радісно вигукнув я. – Мені здається, що ми знайшли бічний вхід до підзем­них укріплень.

Телль свиснув своїм товаришам. Разом з хлопцями при­бігли Залічка й Тереза.

– Благаю вас, тільки не здумайте підіймати цієї пли­ти, – заломила руки Залічка.

– Авжеж, піднімемо, – відказав Телль.

Та виявилося, що зробити це нелегко. Залізна ляда щільно прилягала до бетонної цямрини, і ми не мали за що вхопитися. Треба було б її підважити, але чим?

– Гляньте, – сказав я, освітлюючи ліхтариком ляду. – її недавно хтось піднімав. У кількох місцях видно подряпи­ни, зроблені чимось гострим. А ось тут здерто іржу.

– Спробуємо підважити її гарцерськими ножами, – ви­рішив Вільгельм Телль.

Ножі можна було тут вищербити чи навіть поламати, та хлопці заповзялися хоч і такою ціною, а розкрити таємни­цю входу.

Ми всунули леза ножів між лядою й цямриною і захо­дилися обережно підважувати. Ніж Соколиного Ока зла­мався навпіл як трісочка, однак Чорниці й Теллеві вдалося трохи підняти ляду, і ту ж мить я підклав під неї гілку. Спільними зусиллями ми легко відсунули ляду. Вона була зовсім не така важка, як здалося нам спочатку. Якби ми мали відповідний інструмент, кожен міг би сам підважити її та й відсунути.

Перед нами чорнів вхід. Присвітивши ліхтариком, ми побачили бетонне кріплення метрів зо три вниз. По боках лазу стирчали залізні гаки, певне, щоб спускатися додолу. Внизу темнів бічний отвір, може, до якогось коридора.

Нахилившись над лазом, ми радилися, чи лізти туди одразу, чи зачекати до ранку. Адже могло бути й так, як казала Тереза. Хтозна, може, гітлерівці замінували вхід та підземний коридор, і якась міна вибухне, коли ми нена­роком ступимо на неї.

Нараз мені здалося, що з глибини підземелля долинає невиразний шелест.

– Цитьте! – шепнув я хлопцям. Ми прислухалися.

Шелест долинув знову.

– То щури, – сказав Телль, а Залічка аж здригнула­ся з огиди.

– Гей, чи є там хто-небудь? – гукнув я.

І ми почули відповідь. Голос звучав глухо, змінений луною, що відбивалася від стін підземелля:

– На поміч! Люди, рятуйте мене!.. Рятуйте, люди!.. Ми аж відсахнулись од лазу, так жахливо звучав голос з-під землі. Та за мить переляк минув, його місце посіло відчуття обов'язку допомогти тому, хто кликав нас.

Я забрав у Телля ніж і, озброєний у такий спосіб, вирі­шив спуститися в підземелля.

– Не робіть цього. То якась пастка, – благала мене Залічка.

– Так, так, він хоче когось заманути туди й убити, – верещала Тереза.

Я сердито гримнув на дівчину й подумав: «Шкода, що немає тут Ганки, вона напевне не побоялася б спуститися в підземелля».

Із запаленим ліхтариком у руці й ножем за паском я почав поволі спускатися в колодязь.

– Якби щось сталося зі мною, тобто якби я не повер­нувся, – сказав я Теллеві, – відразу ж закрийте лядою вхід і сядьте на неї, щоб з підземелля ніхто не зміг вибратись. А один хай біжить до міліції, зрозуміло?

– Єсть! – відсалютував Телль.

Один, два, три, чотири, п'ять гаків, і нарешті я скочив додолу. Збоку був напівкруглий склепінчастий вхід до біч­ного коридора. Ще п'ять ступенів цим коридором – серце в мене гучно калатало, а ліхтарик тремтів у лівій руці. В правій я тримав ножа.

Нараз коридор завернув. Я побачив низенький квадра­товий підвал, закиданий гнилою соломою і якимсь мотло­хом. У кутку на купі шмаття лежав обплутаний мотуззям чоловік. Я спрямував на нього промінь ліхтарика.

– Скалбана! Єзус Марія, то ж Скалбана! – скрикнув я і підбіг до нього.