– А я? – вигукнув Телль.
– А я, до якого типу я належу? – спитав Чорниця.
– А я, прошу пані? – допитувався Соколине Око.
– Згода, – кивнула Залічка. – Завтра я постараюся знайти час, щоб поміряти ваші голови. Спробую встановити, хто ви такі з точки зору антропології. А на закінчення сьогоднішньої розмови я розповім про те, що здається мені конче важливе. Отже, тепер дуже важко знайти на світі «чистого», класичного представника тієї чи іншої раси. Більшість людей – то суміш різних рас. Наш світ – наче великий казан, куди вкинуто різні компоненти й добряче перемішано. Тільки невігласи твердять, що одні люди гірші за інших через те, що в них темний колір шкіри. Усі ми – гібриди, маємо в собі елементи різних рас, хоч найчастіше не усвідомлюємо цього. От хоч би наш пан Томаш Бродяга. Як було б смішно, коли б він, біла людина, вважав би, що він кращий від представника, наприклад, жовтої раси. Адже в пана Томаша є елементи і жовтої раси.
Залічка підвелася.
– Ми хотіли б дізнатися про поляків, – сказав Телль. – Які раси людей живуть на польській землі?
– Гаразд, – згодилася Залічка. – Я відповім вам на це питання завтра. Завтра по обіді.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Звірення пана Короля. – Чого він боїться? – Дивна Ганчина поведінка. – Приїзд офіцера з Головною управління міліції. – Слідство. – Таємничий анонім. – Хто зрадив Барабаша? – Підозра падає на бакенщика. – Вбивство. – Історія Острова злочинців. – Злочин на острові. – Куди зник труп?
День був теплий, хоч і похмурий. По обіді я сидів на траві перед своїм наметом й знічев'я роздивлявся навкруги. В таборі антропологів панували спокій і тиша, бо члени експедиції лягли відпочити. Річкою повільно плив вантажний пароплав, тягнучи три баржі. Вони здавалися порожніми, та пароплав насилу змагав течію збуреної річки. Чорний дим клубочився в нього з димаря, і вітер доносив аж до мене гуркіт парової машини.
З намету, що стояв край табору антропологів, вийшов пан Кароль. Як завше, він спершу сторожко оглядівся довкола, побачив мене і наче зрадів.
– Добридень! – люб'язно всміхнувся він.
– Добридень, – пробурмотів я.
Він сів обіч мене на траві, вийняв цигарки.
– Даруйте, що морочу вам голову, – почав він, – але я дедалі менше розумію, що тут діється. Тож і прийшов попрохати вас дещо мені пояснити. Пані Залічка розповіла, що ви визволили з підземного бункера якогось рибалку на ім'я Скалбана, а сьогодні вранці, коли ви ще спали, до табору приїхала міліція й забрала голову, зроблену паном Опалком. Мені пощастило дізнатися, що пан Опалко відтворив обличчя людини, яка була восени тут, у містечку, і нагло зникла безвісти. Цю людину начебто вбито, а тіло кинуто в колишній бункер. Гарцери знайшли череп і принесли сюди, пан Опалко відтворив за черепом обличчя, і в такий спосіб з'ясувалася ця темна історія.
– Авжеж, це темна історія.
– Як на вашу думку, чи ми не матимемо неприємностей з цього приводу? Може, краще скласти намета й податися до іншого, спокійнішого місця? Я приїхав відпочивати, і темні історії мене аж ніяк не розважають. Та я боюсь, що мій переїзд сприймуть як втечу, і я накличу на себе біду. Однак іншого я боюся дужче. Пані Залічка впевнена, що я – детектив, який приїхав сюди розв'язати кримінальну задачу.
Багато разів я намагався пояснити їй, що я ніякий не детектив, та що частіше це казав, то більше вона впевнювалася в своїй вигадці. Я працюю у Варшаві на пошті, прошу, ось моє посвідчення. Мені не хотілось, аби міліція гадала, що я видаю себе за когось іншого. Не хочу мати ніякої халепи. Чи зможете ви пояснити пані Залічці її помилку?
– Спробую, – невпевнено сказав я.
Посвідчення пана Кароля я не схотів дивитись, адже не мав на це права.
– А той Скалбана? Навіщо його ув'язнено в підземеллі? – спитав пан Кароль, вираз його обличчя був надзвичайно нещасний. – Не розумію, що тут діється. Як навмисне попав у цю колотнечу й тепер матиму неабиякий клопіт. Що робити? Я приїхав сюди відпочивати, рибалю, хоч риба й не ловиться, маю досить прикростей за свою відпустку, а тут іще той злочин…
– Ну, це нас не стосується. Ту людину вбили восени, коли ми були далеко звідси.
– Так, так, це нас не стосується, – зрадів пан Кароль. Він підвівся, побачивши Ґанку, що йшла до мого намету.
– Не буду вам заважати. Перепрошую й дякую за добре слово, – сказав пан Кароль і вклонився мені.