– Скалбана знайшовся! – повідомила Ганка. – Я бачила сьогодні, як він плив човном по річці.
– Знаю. Це я його знайшов, – мовив я переможно.
І розповів їй, як ми сховалися в малиннику, як приїхав пан Гертель, як нас зрадила Тереза, як ми знайшли лаз до підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану, котрий не зміг переконливо пояснити, що з ним сталося.
– Скалбана брехав, – кивнула головою Ганка. – Важко припустити, щоб Гертель, чоловік тут зовсім чужий, так добре орієнтувався серед давніх бункерів. Найкраще за всіх у бункерах орієнтується сам Скалбана. Я певна, що це він привів Гертеля в підземелля, але там сталося щось таке, чого Скалбана не передбачив. Гертель зв'язав його й покинув.
– Чому? Навіщо він це зробив?
– О, якби ми могли відповісти на це питання, то, напевне, з'ясували б і те, де саме сховано колекції дідича Дуніна.
– Ви гадаєте, що ув'язнення Скалбани має якийсь зв'язок із тими колекціями?
– Не знаю. Мені тільки так здається…
– А я гадаю, що це пов'язано тільки з убивством.
– Що таке? Про що ви кажете? – вигукнула Ганка. Вражена моїми словами, вона зірвалася з місця.
– Я кажу про вбивство Нікодема Плюти з Барабашевої зграї. Його було засуджено до смертної кари, але Державна Рада його помилувала. Восени минулого року Плюта вийшов із в'язниці, але був тут кимось убитий.
Ганка затулила лице руками.
– Боже милостивий, – тихо мовила вона. – Тож про це вже відомо!..
– Звичайно. Тільки мене цікавить, звідки й ви це знаєте.
Вона опустила руки й збентежено глянула на мене.
– Я нічого не знаю. Я нічого не казала. Вам здалося.
– Люба пані, я був би сліпий та глухий, якби не зробив висновку з вашої поведінки: ви щось знаєте, і це вас бентежить.
– Неправда, – рішуче відказала вона. Я стенув плечима.
– Я не збираюся витягати з вас визнання. Однак мені здається, що для вас самої, для вашого спокою було б краще, аби ви розповіли все, що знаєте.
Тільки-но я скінчив говорити, як до нас долинув гуркіт моторного човна. Через якусь мить з-за закруту річки вискочив сірий міліцейський моторний човен. Він плив швидко, задравши ніс, а позаду тяглася біла пінява смуга.
– Я дуже шкодую, – сказав я Ганці, – що вас не було з нами, коли ми знайшли ув'язненого Скалбану. Останнім часом у мене склалося враження, що ви втратили цікавість до усіх дивовижних подій, які тут сталися.
– Саме так. Моя цікавість до цих подій могла викликати підозру. І навіть таку підозру, що хвилину тому ви запевняли мене, наче я знаю більше, ніж кажу, і наче саме через те я неспокійна.
– Що то був за лист, якого дістав ваш батько? – нараз спитав я.
– Який лист?
– Той, про якого ви мені казали на острові, коли раптом зажадали, аби я пішов звідти. За кого ви тоді мене мали?
Сірий моторний човен крутнувся посеред річки й помчав до берега, до табору антропологів. Коли човен підплив ближче, я розпізнав у ньому людей. Біля стерна сидів міліціонер, а посередині – цивільний з довгим гачкуватим носом.
– Здається, вони пливуть до нас, – зауважила Ганка.
– Так. Це, певне, хтось із Головного управління народної міліції. Приїхали у справі вбивства Нікодема Плюти.
– Брр, – здригнулася дівчина. – Тепер почнуть розпитувати й таке інше. Не хочу брати в цьому участі.
Ганка підвелася, подала мені руку й пішла. Вона не помилилася. Тільки-но цивільний вискочив на берег, як одразу зажадав поговорити з паном Опалком, а тоді зі мною.
Скульптор-антрополог на цей раз уже не міг мовчати, – він довго розповідав офіцерові міліції про мистецтво відтворювати обличчя людини за її черепом. Потім офіцер прийшов до мене й попросив відвести його в гарцерський табір. Разом з Теллем і його загоном ми подалися до давнього бункера, де хлопці знайшли людський кістяк. Кістки Нікодема Плюти лежали ще там. Слідчий сказав, що їх негайно перевезуть до інституту судової медицини, куди вже одвезли відтворену голову.
Щиро сказати, офіцер не справив на мене приємного враження. Похмурий, сердитий, небалакучий, він, здавалося, всіх навколо, навіть мене й Телля, підозрював у вбивстві Плюти.
– Як ви гадаєте, навіщо вбито Плюту? – спитав я його.
Він неохоче буркнув:
– Це була людина з Барабашевої зграї. Якщо по стількох роках ув'язнення Плюта повернувся сюди, то, певне, хотів звести тут якісь давні рахунки. Ну, а хтось порішив його самого, – похмуро всміхнувсь офіцер.
– Чи ви не гадаєте, що це має щось спільне із схованими колекціями дідича Дуніна?
Він глузливо глянув на мене.
– Я знаю, про що ви думаєте. Про якусь сенсаційну історійку навколо схованих колекцій. Е, – махнув він рукою, – таких людей, як Плюта, ніякі старожитності не хвилюють. Це були бандити, ви розумієте? Їх цікавили долари, золото, прикраси, а не якийсь там старий мотлох і зброя дідича Дуніна. Мені здається, що причиною вбивства були, як я вже казав, давні рахунки. Перед тим, як їхати сюди, я уважно переглянув документи. Треба вам знати: міліції пощастило розбити тоді банду на віслян-ському острові завдяки тому, що хтось повідомив її про ночівлю бандитів. Діставши анонімного листа, органи безпеки оточили острів і розгромили банду. Словом, серед Барабашевих людей, а надто серед тих, яким він довіряв, була людина, що зрадила його. Плюта мав у в'язниці досить часу обміркувати це й напевне викрив зрадника. Він повернувся сюди, аби помститися, але та людина випередила його.