– Авжеж. Це було нерозважливо.
– Минуло вже кілька тижнів. Плютиного тіла ніхто не знайшов, і нарешті батькові почало здаватися, що вся ця історія – справді жахливий сон. Аж ось за кілька місяців, саме тоді, як сюди приїхали ви, батько дістав листа. Дивного листа. Літери в ньому були повирізувані з газети…
– З газети? – здивовано повторив я, згадавши, що анонімний лист, який повідомляв міліцію про ночівлю Барабашевої банди на острові, теж складався з газетних літер. Такий самий був і лист до професора антропології.
– Так. Літери були повирізувані з газети. З них складалися слова: ЗАЛИШ БУДКУ НА ОСТРОВІ ВІДЧИНЕНОЮ.
– І батько послухався?
– Він поводився так, наче не діставав ніякого листа, хоч ви, певне, уявляєте, як він налякався і збентежився. Перед ним знову постав спогад про Плютин труп у будці. Труп, який раптом щез.
– І потім був знайдений у бункері в лісі.
– Еге ж. Але тоді ми про бункер ще не знали. Це здавалося нам незбагненним. А ви саме поставили на острові намет, і в мене виникла підозра, що це ви написали листа до мого батька. Тому я так поводилася, вимагаючи, щоб ви забиралися геть.
– Чи ви й досі не догадалися, хто автор листа?
– Знаю тільки, що це, мабуть, та сама людина, яка вбила Плюту.
– Плюта взяв ключ у вашого батька, – вголос міркував я. – Тож він домовився з кимось зустрітися в будці на острові. І той, з ким він домовився, вбив його. Ця ж людина потім надіслала вашому батькові листа, склавши його з газетних літер, а ще раніше, кільканадцять років тому, ця ж людина в такий самий спосіб виказала місце ночівлі Барабашевої зграї.
– В такий самий спосіб? Я нічого про це не знаю.
– Ніхто про це не знав, крім міліції.
– Як ви гадаєте, чи готувався тут новий злочин? І чи він стався?
– Не знаю. Може, в якомусь бункері ми знову знайдемо труп. І я навіть знаю, хто це буде.
– Хто? – вигукнула дівчина, пойнята жахом.
– Отой другий з Барабашевої зграї. Той, хто разом із Плютою був спершу приречений до страти, а, відсидівши п'ятнадцять років, так само, як Плюта, був звільнений з в'язниці. Але звільнений він допіру в травні…
– Боже милостивий…
– Чи пригадуєте ви розмову, яку ми підслухали, сидячи на горищі в лісовій шопі? Чоловіки, що йшли повз шопу, говорили саме про звільнення з в'язниці двох Бара-башевих людей. Вони згадували ще «старого», який спершу вважав, що «той гість» із планом – тобто я – і є Ба-рабашева людина. А хто ж цей «старий»?
– У нас тут багато старих людей.
– О, то не конче мусить бути стара людина. Часто кажуть «старий» на свого начальника, на шефа. Певне одне: хтось із місцевих людей знав, що двох Барабашевих бандитів випущено з в язниці.
– Брр… – Ганка здригнулася зі страху. – Як це все жахливо й похмуро!
Мимохіть ми озирнулися на замкнені двері дерев'яної будки, в якій стався злочин.
Була вже ніч. Зірвався легкий вітерець, захмарене небо почало вияснюватися, де-не-де заблимали зірки. Всупереч моєму прогнозові, погода кращала.
– Час вертати додому, – сказав я й потиснув Ганчину руку.
Дівчина стрибнула в човен, а я подався в мороці, що оповив Острів злочинців, до «сама», який терпляче чекав на мене серед кущів верболозу.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Гонитва за браконьєрами. – Я захоплюю човен браконьєрів. – Пожиток з ласунства. – Непевний тип. – Що ховало давнє кладовище. – Знахідки в старих могилах. – Кондраса заарештовано. – Тереза викрадає човна. Зустріч у лісі. – Куди попливла Тереза?
Тривожний звук сурми догнав мене на перехресті лісових доріг. Здавалося, що гарцерська сурма кличе всіх до нагальної дії. Могла бути тільки одна причина цієї тривоги серед ночі в гарцерському таборі: браконьєри.
Завернувши машину, я подався до табору. Сурма гостро й пронизливо краяла морок ночі. Коли я під'їхав, табір уже спорожнів, а сурма змовкла. Я поспішив до річки, туди, де колись причалював пором. Тут я побачив чималий гурт гарцерів. Стоячи на березі, вони дивилися на воду й сердито вимахували руками.
– Утік! Скочив у човна і втік, – підбіг до мене Соколине Око. – А другий браконьєр зник біля старих бункерів. У нас немає човна наздогнати того, що поплив. Онде його ще видно!
Я з'їхав на воду. Це було ризиковано, – самому переслідувати браконьєра, який, певне, мав зброю. Тільки опинившись на воді, я усвідомив усю небезпеку свого вчинку. Але не міг же я сказати гарцерам, що злякався. Та й роздумувати не було часу. Браконьєр підпливав до правого берега, між нами залишалося якихось двісті метрів. Його човен мав невеличкий мотор, який голосно гуркотів. І те, що невідомий плив на моторному човні, викликало в мене почуття спортивного суперництва.