– Одного я не розумію, – перепинила мене Танка. – Іого Скалбана не знищив тижневиків, з яких повирізував літери для своїх анонімних листів до міліції й до мого батька?
– Бо ви не знаєте психіки таких людей. Скалбана, либонь, ніколи в житті не купував газет, книжок, а після школи, мабуть, ніколи нічого не читав. Ставлення такої людини до друкованого слова дуже своєрідне, зовсім інше, ніж ваше чи моє. Скалбана мав у своїй хаті кілька давніх, передвоєнних ілюстрованих тижневиків. Вони теж здавалися йому дуже цінними, саме через те, що були давніми, та ще й ілюстрованими. Колись він від когось чув, що почерк може зрадити автора. Тож і повирізував друковані літери, а тижневики йому було шкода викидати. Зрештою, він ніколи, мабуть, не припускав, що це його колись викаже.
Так само ставився Скалбана і до колекцій дідича Дуніна – після розгрому Барабашевої зграї вони стали його власністю. Спершу він, очевидно, боявся продати бодай одну річ, гадаючи, що хтось може розплутати цю історію. Він чекав, доки люди все забудуть. Та в містечку й досі живе пам'ять про дідичеві колекції, вона стала легендою і приваблювала всіх, навіть пані Пілярчикову. Це дуже утрудняло продаж коштовностей. Своєю поведінкою Скалбана скидався на пса з приказки, що лежить на сіні, сам його не їсть і іншим не дає. Може, якісь речі Скалбана й возив на продаж до Торуня чи Влоцлавка, та йому, мабуть, не поталанило, він не знайшов людей, яких цікавили старожитності. Адже ці речі для знавців. Йому давали копійки, а Скалбана не хотів задурно продавати колекції, вважаючи їх надзвичайно цінними, бо за такі мав їх Дунін. Злодій чекав слушної нагоди. І от до містечка приїхав професор антропології. Скалбана надіслав йому листа. Однак події склалися йому не на користь: у зв'язку з листом до містечка приїхав працівник музею і так невправно взявся до діла, що наполохав Скалбану. Отоді цю справу й доручили мені.
– А ще раніше до містечка прибув Нікодем Плюта, якого саме випустили з в'язниці, – додала Ганна.
– Еге ж. Плюта спинився у вашого батька й почав скрізь нишпорити. Зазирнув до лісової шопи й переконався, що Дунінові скарби лежать на місці. Він довідався також, що Скалбана й досі живе тут, на річці. Можливо, Плюта ще у в'язниці, де мав багато часу все продумати, дійшов висновку, що зрадив їх Скалбана. Адже Скалбана знав про ночівлю банди на острові, а після знищення банди єдиний, хто лишився на волі, був Скалбана, тож він – зрадник. Плюта вирішив розправитися з рибалкою. Він умовився з ним зустрітися в будці на острові. Те, що Плюта призначив зустріч саме там, має велике значення. Він хотів помститися Скалбані в тому місці, де його, Плюту, разом з усією Барабашевою зграєю спіткала поразка. Та він не передбачав, що Скалбана догадався про його намір. І сталося, що не він Скалбану, а Скалбана вбив його під час зустрічі на острові.
– Брр, не треба розповідати далі. Мені іде мороз поза шкірою, коли я пригадую подробиці тієї історії, – мовила Ганка.
Так, не дуже приємно говорити про злочин на острові, де колись сталися ці жахливі події, та ще ввечері, поблизу могили бандитів і ще свіжої Скалбаниної могили. Справді, для цієї розмови місце вибрано невдало. Я замовк. Замислившись, ми поминули й другу галявину.
Коли ми були за кілька кроків від дерев'яної будки, раптом у верболозі над берегом Вісли щось зашелестіло, і ми побачили Вільгельма Телля та його товаришів. Угледівши нас, вони явно збентежилися.
– О, здається, тепер я вже зрозуміла, хто робив те гидке діло, – сердито сказала Ганка.
– Про що мова? – здивувався я.
Телль зашарівся, Соколине Око й Чорниця теж.
– Як вам не соромно? – з докором кинула Ганка. Телль підняв два пальці.
– Слово честі, це ніколи не повториться. Це ж був тільки жарт, звичайний жарт.
– Нічого не розумію, – сказав я.
– Ми не мали ніякого лихого наміру, – почав пояснювати Телль. – Колись ми прийшли на цей острів гуляти. Та з будки вийшов чоловік і сердито наказав нам забиратися геть.
– Це було тоді, як батько одержав листа від Скалбани, – пояснила Ганка. – Батько боявся, що тут знову станеться злочин і що цим хлоп'ятам залишатися на острові небезпечно.
– Він накричав на нас і вигнав з острова. Тоді ми зозла ввечері сховалися в кущах і, коли він, засвічуючи ліхтарі на річкових бакенах, пропливав повз острів, взялися гукати: «Ба-ра-баш!» Хотіли його налякати. Це було по-дурному, ми визнаємо, але тоді нам здавалося, що це влучний і кумедний жарт.
Ага, тепер зрозуміло, чому тоді, як я ночував на острові, не чулося вигуків «Барабаш», – пробурмотів я.
Ми пішли на острів знову пожартувати, але побачили ваш намет і, звичайно, відмовилися від цього, – сказав Чорниця.