- Їж це! – прогарчала Тітонька Бек.
Тож, я їла, і це якимось чином змусило мене почуватися краще – достатньо краще, щоб доплентатися до мого вузького маленького ліжка та впасти спати, допоки сонце не пішло униз неба, невдовзі після полудня. Можливо я би спала навіть довше, якби хтось не постукав у двері Тітоньки Бек.
- Відкривайте! – сказав він помпезно. – Відкривайте іменем Короля!
Виявилося, що це Логранський хлопець, дуже гордий тим, як його голос зламався у дуже глибокий та чоловічий. Лише минулого тижня він пищав та ревів повсюди, а люди сміялися над ним, навіть більше ніж зазвичай. Тітонька Бек відчинила двері і він прокрокував усередину, виглядаючи досить розкішно у новій уніформі, із важкими складками Королівського пледу, що гойдався над одним плечем.
Люди у замку, нагорі, могли зневажати його та називати “Орг з Логри”, але я скажу це про мого далекого родича Короля: він дуже добре забезпечував хлопця. Він завжди добре вдягнений та настільки добре освічений, як і я – а я ходжу нагору до замку, на уроки, три дні на тиждень – і, гадаю, вони його вчать як поводитися із зброєю також. У будь-якому випадку, гарний меч висів у нього на поясі, навколо худих стегон, поверх обробленої овчини його нового жакету. Я припускаю, що він гордився цим мечем навіть більше ніж своїм новим дужим голосом.
Він увійшов, маршируючи у всій своїй пишності, та застиг, витріщаючись та вагаючись. Він ніколи раніше не був у нашому будиночку. Спершу, він очевидно був збентежений, наскільки маленькою була кімната, зі мною, яка спиралася на один лікоть на ліжку, безпосередньо за вогнем для приготування їжі, а тоді він був здивований живописом Тітоньки Бек. Тітонька Бек є доволі художницею. Вона каже, що це головний наш дар, людей Скарру. Наша кімната оточена малюнками – там були мої портрети, моєї бідолашної покійної матері та будь-якого пастуха чи рибалки, які доволі необдумано погодилися посидіти для неї. Моїм улюбленим була прекрасна група дітлахів у замку, які зібралися разом та сперечалися та хихикали на сходах, що вели нагору у холі, із освітленням, що косо падало на них, золотими зігзагами до верхів’я сходів. Але були також і краєвиди, гори, болота та море, і декілька картин із човнами. Тітонька Бек навіть розмалювала ширму, яка ховала її ліжко, щоб та виглядала як одна зі стін, із поличками з банками та пляшечками та із зв’язками цибулі.
Цей хлопець – його ім’я було дивним Логранським, що звучало як Ого, що пояснювало його прізвисько – витріщався на все це, а його велика гладка* голова витяглася уперед і його біле плямисте обличчя зморщилося від здивування. Він витріщався дуже наполегливо на ширму, перш ніж зміг вирішити, що то також малюнок. Тоді його потворне обличчя повністю почервоніло тому що спочатку він думав, що то справжня стіна.
_____________________
* скоріше всього, його голова була поголена
- Що трапилося, Ого? – сказала Тітонька Бек. Як і усі, вона трохи саркастично ставилася до нього.
- Ц-це, - заїкався він. – Це настільки гарне, настільки справжнє. Та… - він вказав на групу дітлахів на сходах. – Я на цій.
Він також там був, хоча я цього раніше не помічала. Він був найменший, його зіштовхував з нижніх сходів більший хлопчик, ймовірно мій кузен Івар Тітонька Бек дуже розумна. Вона з усіх швиденько зробила ескізи, вугіллям, і жоден з них зовсім не знав, що їх намалювали.
Самовдоволений, задоволений вираз зібрався, складками, на худому обличчі Тітоньки Бек. Вона не захищена від похвали, але їй подобається, коли всі думають, що вона строга та безпристрасна.
- Не забудь передати твоє послання, - сказала вона. – Що у ньому?
- О, так. – Витягнувся Ого, майже витираючи балки своєю головою. Нещодавно він сильно виріс і був навіть вищий за Тітоньку Бек. – Я маю привести вас обох на вечерю у замку, - сказав він. – Король бажає проконсультуватися із вами.
- В такому випадку, - сказала Тітонька Бек, - ти приймеш кухоль мого пива та посидиш надворі, поки Ейлін одягнеться?
Ого кинув збуджений погляд кудись, у напрямку поличок над моєю головою. Він був дуже збентежений, побачивши мене у ліжку майже роздягненою, і уникав дивитися будь-куди біля мене, до цього.
- Якщо вона хвора, - голосно сказав він, - то вона не повинна йти.
- Ти дуже дбайливий, - сказала Тітонька Бек, - але вона не хвора – лише трохи втомилася – і ми вдвох незабаром будемо готові. А ти зараз побудеш надворі. – І вона сунула кухоль у його великі розові руки та спрямувала його знову за двері, до лавки, на яку світило сонце і з якої відкривався краєвид на море. – Поспіши, - сказала вона мені, коли ляснула дверима за ним. – Синю сукню та найкращий плед і не забудь спершу умитися. Я причешу тебе, коли будеш готова.