Я подивилася на Плаг-Аглі, який брів попереду мене, вище по дорозі, довгі ноги, маленька голова, жахлива розцвітка і решта. Не кажучи вже про запах крабів. Я протерла очі рукавом та подивилася знову.
- Ти ж не маєш на увазі…
- Так, маю, - сказав Ого. – Ти не можеш заперечувати, що він досить магічний. І Грін Гріт каже розумні речі, не так як інші папуги. Грін Гріт знає, що він каже.
- Припускаю, що ти правий, - сказала я, починаючи відчувати, радше, благоговіння. – Ймовірно, разом із нами, щонайменше, два Хранителя.
- Тож, ми доберемося до Логри та знайдемо твого батька, - сказав Ого, - якщо його ще можна знайти. І в мене почуття, що тобі доволі подобається командувати…
- Не тоді, коли я не могла танцювати на ярмарку, - сказала я.
- Але більшість часу, - сказав Ого. - Давай же. Визнай це. І ти не повинна почуватися нещасною через Івара, ти знаєш. Він цього не вартий.
Я не усвідомлювала, що мої почуття були настільки очевидні.
- Я скажу тобі, Ого з Логри, - сказала я, - що я вибрала Івара давним-давно, як мого майбутнього чоловіка!
- Я знаю, - сказав Ого. – Але тоді ти була маленька, а він виглядав доволі дорослим. Я довгі роки сподівався, що ти побачиш свою помилку.
- Помилку! – майже заверещала я.
- Бабця завжди каже, що ти робиш помилки, - сказала Тітонька Бек, з візку.
- Тихо, Бек, - сказав Ого. – Так, помилку. В тебе є розум, Ейлін. Івар дійсно, доволі дурний. Тобі буде жахливо нудто, якщо ти проводитимеш із ним весь час. Я знаю по собі. Здається, він гадає, що оскільки він принц, то він ідеальний.
Я подумала про це. Припускаю, я ніколи не наділяла Івара розумом. Донал був розумний, і я завжди знала, що, саме через це, Мевенне надавала перевагу Доналу, а не Івару. Але вона давала Івару усе, що він хоче, постійно. Всі дітлахи у замку знали, що краще не сваритися із Іваром. Він піде до матері і вона покарає особу, що посварилася із ним. Думаючи про це, я розуміла, що Мевенне робила це для Івара, через те, що не дуже любила його.
Мої ранні спогади про Івара були про слабкий жаль до нього. Мевенне давала йому усе, що він захоче, але вона ніколи не обнімала його, як обнімала його брата. Тітонька Бек, яка не була людиною, схильною до обіймів, обнімала мене, коли я цього потребувала і, коли я була мала, вона брала мене на свої (дуже кістляві) коліна. Мевенне ніколи не робила цього для Івара. Але я вірю, Івар думав, що він її улюбленець. Як глупо!
- Але Ріаннан така гарна! – вила я.
- Ти також, - відплатив Ого.
Я вилупилася на нього.
- У неї волосся як стиглий овес, - протестувала я.
- Твоє волосся, - сказав Ого, - саме кольору ірисок, які замкова кухня робить на свята. Ти маєш розпускати його частіше, тому що воно кучеряве.
- Воно мені заважатиме. - сказала я. – І в неї великі сині очі.
- Твої очі настільки ж великі, - сказав Ого, - і вони майже завжди зелені. Я ніколи не зустрічав когось, із кольором твоїх очей.
- Але я така коротка, - сказала я. – Ріаннан майже така висока як ти.
- Така собі каланча, - нетерпляче сказав Ого. – Якщо ти визначилася, що будеш думати про себе як про уродливу карлицю, уперед. Але не чекай, що я буду співчувати.
Я виявила, що сміюся.
- Гаразд, гаразд, - сказала я. – Але є одна річ. Я не можу співати. А ти чув Ріаннан.
- Так, вона може співати, - сказав Ого, - але вона не Мудра Жінка, так? І я не думаю, що це її голос вплинув на почуття Івара.
Я розсміялася знову, трошки. Ми йшли далі. Ми, мабуть, пройшли майже половину милі, коли до мене дійшло, що слід сказати:
- Дякую тобі, Ого.
Він посміхнувся мені, униз.
- Будь-ласка, Ейлін.
Він настільки покращив моє самопочуття, що я навіть почала дивитися на краєвид. Скрізь були кострубаті скелі. Здавалося, тут не було поблизу барда, щоб виспівувати красу, тож він був такий простий, як Плаг-Аглі і виснажений та сірий. Я виявила, що краєвид утішає мене. Він нагадував мені Скарр.
Однак, скоро ми вийшли на височину, що була майже пласка, де трава була нормального різновиду зеленого кольору. Там всюди паслися вівці. Вони бродили по дорозі та дивилися на нас та блеяли. Навколо вигону була огорожа, за якою були корови, а біля наступної огорожі був великий камінь. З якихось міркувань, там була мотузка, обмотана навколо цього каменя, із чимось, що було схоже на маленький корабельний якір, який був прикріплений до її кінця.
- Вони бояться, що камінь улетить геть? – поцікавився Ого.
- Ніколи не знаєш, з усією магією Галлісу, - сказала я.
Щойно я це сказала, ми обійшли камінь та побачили, що мотузка веде до маленького сарайчику, нагору від нас.
- Ні, це хатинка може полетіли, - сказав Ого.