Різ узяв Івара за руку, щоб той замовк.
- Тому що, - сказав він, - е – Ваша Честь – у мене була думка, що бар’єр можна перетнути з повітря і ми вирішили довести це. Як Ви бачите, ми це довели.
- Дуже непридатна історія, - сказав магістрат. – Звичайно ви прийшли шпигувати. Що мене дивує, це чому вас тут сім з усіх місцевостей.
Золоте-пальто сказав, вказуючи на Тітоньку Бек:
- Ця заявляє, що вона Мудра жінка зі Скарру, Ваша Честь.
Магістрат подивився на Тітоньку Бек, у якої від вітрів було розтріпане волосся.
- Ну, я чув, що вони усі дикі, скажені жінки. Вона може бути. Це не змінює моє рішення. Вони усі іноземці. Закрий їх усіх нагорі допоки у Регента не буде часу зайнятися ними.
- У Регента? – сказала Тітонька Бек. – Якого ще Регента? Я думала у вас був король.
- Регент – брат короля, який управляє, через хворобу короля, - сказав магістрат. – А ти звертайся до мене – Ваша Честь.
- Тоді ти звертайся до мене – Мудрість, - сказала Тітонька Бек.
- Ні, не буду, - сказав магістрат. – Ти – шпигунка. Замкніть їх усіх.
- Але я Принц Скарру, - запротестував Івар. – Мене не можна тримати під замком.
- Так само і мою сестру, - сказав Різ. – Вона видатна співачка Галлісу.
- Звертайтеся до мене – Ваша Честь! – майже закричав магістрат.
- А я – праведний монах з Берніки, - додав Фінн. – Замкнути мене є безбожністю.
- Кажіть – Ваша Честь! – заверещав магістрат.
Ого, скоріше нерішуче, виступив уперед та сказав:
- Ваша Честь, я підданий Логри. Я тут народився і…
Магістрат подивився на нього презирливо.
- О, так? Ти прийшов сюди одягнений у варварський Скаррзький одяг і кажеш мені це! Очевидно, ти один з тих великих високих дикунів, яких вони розводять там.
Обличчя Ого стало рожевим. Він був, я бачила, вище усіх у кімнаті. Він мав рости дуже швидко останнім часом. Він почав говорити знову, а магістрат обірвав його:
- Зараз ти збираєшся бекати мені, що ти насправді принц, як цей хлопець. – Він вказав на Івара.
Івар сказав:
- Але я і є!
Ого почав:
- Ну,…
- О, відведіть їх геть! – завив магістрат. – Замкніть їх із іншими в’язнями допоки у Регента не з’явиться час зайнятися ними. – Він кинув свою чашку на бік крісла та замахав обома руками, які шльопнули. Чашка перевернулася та розбилася об підлогу. – Дивіться, що ви змусили мене зробити! – сказав він.
Я ледве утрималася, щоб не розсміятися, незважаючи на наші неприємності. Ріаннан розсміялась, прикривши рот рукою. Але Івар кипів. Ого дихав важко і було схоже, що він може розплакатися. Коли солдати виштовхали нас з кімнати, Івар виплеснув свої почуття на Ого, кажучи:
- Не хвилюйся. Ми всі знаємо, що ти Орг з Логри.
Різ виразив його почуття, кажучи:
- Що за дуже низький рівень офіційної особи. Хіба вони не можуть надати посаду комусь кращому? Якби цей чоловік був священиком на Галлісі, він би прислужував на Сіноні.
- Або у Дроковому Кінці, - погодилася Ріаннан.
- Це дуже низькі посади? – запитала я. – Дуже на це сподіваюся.
Тітонька Бек вразила мене, сказавши:
- Він мав би прибирати навіз за великою рогатою худобою.
Золоте-пальто та інші солдати нічого з цього не заперечували. У мене було відчуття, що вони погодилися із нами, але причина, з якої вони нічого не сказали можливо була у тому, що ми почати підніматися довгими дерев’яними сходами. Солдати важко дихали та не виглядали задоволеними. Ми всі настільки звикли підніматися по пагорбам, що не спіткали жодних проблем із підніманням. Ми спустилися у коридор, а тоді піднялися якимись довгими кам’яними сходами, а Різ розмовляв усю дорогу, описуючи Сінон а тоді Дроковий Кінець, а також докладно повідомляв, що за жалюгідні місця вони собою являли. Я сказала йому, що відчула полегшення від того, що існували частини Галлісу, які не були ідилічно гарними.
- О, так, - сказав він, коли ми почали наступний кам’яний проліт, - є куточки Галлісу, які жоден бард не відвідає, тож вони стають гірше і гірше.
До цього часу ми вже видерлися на стільки сходів, що я очікувала, що нас ув’язнять у високій вежі. Я була немало здивована, коли ми крутонули у бік та загупали по великому вестибюлю, що пахнув, радше смачно, теплим деревом. Логра, як я починала розуміти, була теплішою за будь-яку країну в якій я вже побувала. На ту мить вже мала пройти половина ранку і сонце яскраво світило крізь дюжину високих вікон.
За вестибюлем ми промарширували у темний коридор, що йшов з ліва на право. У ньому була ціла низка дверей, всі зачинені та на засувах. Нас зупинили біля найближчих дверей, які мали більше засувів ніж будь-які з інших. Поки ми стояли та чекали, коли солдати відімкнуть усі засуви, я могла поклястися, що хтось висунувся з дверей на засуві, що були далеко з ліва та поспішно заховався, побачивши нас.