- Твоя правда, - сказала моя тітонька. – А ти виглядаєш таким упевненим, що твої накази виконуються. Ти бачив, як вони будують твої канали?
Принц Аласдаір кивнув.
- Ми всі бачили. Оссен роздобув нам коней, а Гарет знайшов цілу купу чаклунських мантій і ми майже щодня їздили, підтримувати чоловіків за їх працею. Хоча платити їм було складно. Гарет і я декілька разів здійснювали наліт на скарбницю Регента Вальдо.
Мій батько кашлянув.
- Я співав, щоб усипити охорону, звичайно ж. Ніхто не постраждав.
Моя тітонька сказала, майже обурено:
- Отже, коли я думала, що ти лежиш поранений у темниці, такого не було.
- Загоєння рани дійсно потребувало деякого часу, - визнав Принц. – Достатньо довгого, щоб я виявив наскільки вона корисна.
У цю мить ми всі почали сміятися. Ого прошепотів мені:
- Це найзаповзятливіший принц, якого я міг коли-небудь уявити. Думаєш, він прийме мене у придворні?
- Чому ти не запитаєш? – сказала я.
Коли я це вимовила, всі двері у кімнаті відчинилися. Люди заходили дюжинами, вони несли вази із фруктами, таці із маленькими хлібцями та великі блюда із м’ясом. У деяких були пляшки із вином, у інших склянки та тарілки, а ще інші несли крісла, естакади та дошки, все це досить швидко та ефективно було зібрано у стіл, із банкетом на ньому.
- Здорово! – сказав Івар.
- Люб’язність з боку покоївки палацу, - сказав мій батько. – Ось вона йде, красуня Люселла.
Найяскравіша маленька пані слідувала за заклопотаними слугами. Вона була дуже темна, і її волосся і її шкіра, а її обличчя було гарне кирпатою вродою, яку я ніколи раніше не бачила. Вона була найскромніше вдягнена у білий атлас із синіми смугами на ньому, який, хоча, очевидно і був уніформою, здавалося прикрашав її. Мій батько пізніше сказав мені, що вона була Ровен, з півдня Логри, де кожен так виглядає. Якби там не було, для мене було цілком ясно, що мій батько, щонайменше, наполовину закоханий у неї. Чому це так, думала ображено, кожен кого я люблю, здається кохає ще когось? Але Люселла була настільки чарівною, що я виявила, що дуже важко звинувачувати мого батька.
Вона сказала:
- Будь-ласка, пробачте затримку. Ми повинні були зачекати допоки Міністри не підуть. Але… - Вона підняла свій смугастий фартух та нерішуче скрутила його. - Але насправді я прийшла, бо один з в’язнів стверджує, що він уродженець Логри.
- Я, - сказав Ого. Він витріщався на неї. – Я народився тут, але мій дядько залишив мене на Скаррі.
Люселла витріщалася на Ого так само пронизливо, як він витріщався на неї. Вона сказала:
- Чи можливо, що ти…
Ого сказав:
- Ти – Люсі? Моя няня була Люсі.
А вона закричала:
- О, це ти, це ти! Ти – мій маленький Хьюго! – Вона кинулася до Ого, розкинувши руки настільки, щоб обхопити його якомога більше. Він височів над нею. Він був змушений нахилитися, щоб обійняти її.
Хьюго, подумала я. Ну звичайно, насправді його ім’я було Хьюго. Це лише його Логранський акцент змусив всіх нас думати, що його звати Ого.
Люселла все ще тримала його та стояла осторонь, посміхаючись. Ого посміхався навіть ширше.
- Ти постійно співала мені та розповідала найчудовіші історії, - сказав він.
- Я любила тебе як свого власного, - сказала Люселла. – Боже, ти виріс таким великим! – Тоді вона повернулася до Принца Аласдаіра та сказала, дуже серйозно, - Ви повинні приховати це від Регента Вальдо. Він вб’є його, якщо дізнається. – Всі одразу перестали посміхатися, але я майже розреготалася, від вигляду приголомшеного обличчя Івара, коли вона продовжила, - Розумієте, Хьюго королівський син.
Наступне, що я відчула був Плаг-Аглі, який натискав на мене настільки сильно, що я впала, так, ніби величезний вітер шмагнув через кімнату. Він розгромив їжу на столах, жбурляючи банки та пляшки у повітря та закручуючи людей у вирою, ніби вони ляльки, та виштовхуючи за двері, які грюкотіли, відкриваючись та захлопуючись. Він прокотив мене по підлозі у протилежному напрямку із сильним поривом, що викинув мене на терасу та майже виштовхав на самий край. Я чула голос мого батька, що співав сильну чисту ноту, а вітер, здалося, зніяковів від звуку. Це врятувало мене, тому що дало час, щоб схопитися за огорожу. Але, коли я обернулася, всі зникли. Кімната була порожня, окрім меблі, що літала та билася о стіни.
Тоді я побачила Ого, який чіплявся за ручку однієї з дверей, яка цокала то відкриваючись то зачиняючись, ніби намагаючись струсити його з себе.