Тиск на задню частину моїх ніг та жилаве крутіння біля моїх колін одразу ж підбадьорило мене.
- О, Плаг-Аглі! – закричала я. – Я думала той жахливий вітер добрався до тебе! – Пульсуюче, муркочуче муркотіння, “ще чого!” свого роду плювок, замість відповіді. І раптом я стала почуватися значно безпечніше. – Здається, він хоче щоби ми хлюпнулися, - сказала я Ого, коли Плаг-Аглі легесенько підштовхнув мене до краю води.
Ого стрибнув усередину та допоміг мені спуститися. Вода лише покривала його щиколотки, але мені була по гомілки. Ми побрели до пір’я і Ого встромив його до свого пояса. Тепер їх у нього було чотири. Але що ми повинні робити далі? Це була загадка. Ми подивилися назад вздовж води, що дзюрчала.
- Їх не могло усіх занести сюди, - сказав Ого. - Тоді б тут залишилося більше їхніх слідів. – Він посміхнувся. – Як фруктове желе, що розмазане по твоєму платтю, ззаду.
Як він міг сміятися, коли ми були у такій халепі, що скоряла мене. Я майже нагадала йому, що Регент вб’є його, якщо дізнається, що він тут. Натомість, я сердито сказала, що йому слід засунути його велику кондитерську голову під водограй.
- Тьху! – сказав він, коли помацав своє волосся, та послухався мене.
- Ш-ш! – сказала я йому, коли він заорав від крижаного холоду.
Він докірливо подивився на велику рибину.
- Вам не здається, що лосось Вашого розміру міг би зробити нам ласку, підігрівши воду.
- Звідки ти знаєш, що це лосось? – запитала я, але насправді не хотіла чути відповідь, тому що те, що він сказав, смикнуло щось на задвірках моєї пам’яті і змусило подумати про пір’я з зовсім іншого боку. А що, як вони впали не випадково? Міг Грін Гріт залишити їх навмисно? Я дивилася як вода падає каскадами з рота рибини, ніби маленький водопад. – Гадаю, ці пір’я є напрямками, - сказала я.- Грін Гріт вказує нам шлях.
Ого витріщився на мене.
- Шлях до чого?
- Звідки я знаю? – зітхнула я. – Я лише Мудра Жінка – що навчається. Але я збираюся вибратися на водопад. Підсади мене. – І він допоміг мені видертися на зайця, що біг.
Шлях нагору був слизьким – висота була розміром зо три Ого. Фонтан, можливо виглядав гарним, але усе було вкрите товстим шаром слизу, що утворився від води. Це було трохи схоже на сходження по горі з жаб’ячої ікри. Вода весь час ляпала по верхів’ю моєї голови, але припускаю, що вона змила фруктове желе. Я підтягувалася нагору за допомогою кам’яних хвостів та грив, ратиць та оленячих рогів. На горі я обвила рукою котячу шию та подивилася навкруги. Не було нічого окрім іншого куту зору на те саме. Що я робила нагорі, наскрізь промокла і нічого не вимальовувалося?
Я подивилася у обличчя коту і – я більше не знаю чи це правда – я могла поклястися, що Сонце спалахнуло у його вологих, кам’яних очах і перетворило їх у точнісінько зелено-блакитні очі Плаг-Аглі, і вони обернулися, щоб зазирнути позаду мене, у великий рот рибини. За водою, що текла гладенько, наче атлас, понад її губами, були сходи, що йшли униз у темряву.
Я помахала Ого та жестом вказала на рибину, щоб показати йому, що я роблю, тоді я вповзла у рот. Я могла стояти майже у повний зріст. Вода, що забиралася через край, займала там майже весь простір. Я повинна була стискатися повз неї, по вузькому слизькому простору. Я просувалася повільно: було дуже легко перехилитися разом із водою через край. Пробравшись повз, спускатися униз сходами стало легко. Вони йшли за спіраллю униз та униз та униз. Я повинна була бути набагато глибше ніж висота фонтана, але я могла бачити шлях досить ясно у сіруватій темряві. Це повинно було бути попередженням. Що за світло могло бути тут, так глибоко унизу?
Тоді така сильна, наполеглива туга за Скарром та домом прокотилася по мені, що я мала зупинитися на хвильку і опертися о холодні стіни. Я могла відчувати запах моря: солоний, водоростяно-молюсковий різкий запах моря, яке ніколи не було занадто далеко, де б ти не знаходився на Скаррі. Я стряхнулася, щоб звільнитися від туги за домівкою і пішла униз. Я, мабуть, не могла відчувати запах моря так глибоко всередині острова.
Зовсім скоро після цього, сходи закінчилися. Світло прояснилося так швидко, що я осліпла на хвилину і могла ледве бачити кімнату, схожу на печеру, в якій я знаходилася, або чоловіка, що сидів посередині. Якусь божевільну мить я думала, що то був Ого. Щось у його обличчі було схожим на Огове. Але потім я побачила, що він був значно старший за Ого і, ще гірший, я бачила його дивну, пульсуючу ауру, що була схожа на ореол отрути. Він мені щось нагадував. Медузу? Ні. Він був як губка – шукаюча, досліджуюча губка – що всмоктує усе що їй потрібно.