В дальньому кінці був більший поміст, де сидів Вальдо із кількома заможними чоловіками та їхніми, позбавленими смаку, дружинами. Багаті торговці зерном, домислила я. Прямо під ними була зграя чарівників у пурпурних шатах і, перед ними, пустоголові міністри, що сиділи у своїх кріслах. Зараз я могла бачити їх правильно, завдяки моїй могутності, як її назвав король, і я зрозуміла, що магія, як сплутана вовна, на верхів'ї їхніх голів, видавлювала з них розум.
Я заховалася за грубою колоною біля дверей та думала що ж робити. Було так мало часу. Ворота вже майже зачинили за останніми обірваними юрбами глядачів, які розливалися щоб стати у найкращому для спостереження місці.
- Смерть шпигунам, - скандували деякі з них. Вигляд обличчя Вальдо був єдиною моєю надією: він виглядав занепокоєним. Смокчуче почуття, що йшло від нього все ще було сильним, але не спрямованим. Я пірнула, коли воно швидко йшло на мене і воно мляво пройшло над моєю головою. Вальдо повинен був виявити, що втратив управління над крилатим биком і смоктання скрізь шукало інші джерела сили.
Ну, мою ти не отримаєш, люто подумала я. Я лише щойно знайшла її і потребую кожну її крупицю.
Тепер Вальдо виглядав абсолютно стривоженим і очевидно хотів скоріше покінчити із убивствами. Він підняв руку і солдати почали тягти Івара до драбини, щоб передати кату.
Мені потрібна армія, думала я у відчаї. Ніщо крім армії не зможе це зупинити зараз. Мені потрібна армія. Думка промайнула у моїй голові і я почула як мій голос гуде:
- Мені потрібна армія! – Всі озиралися у пошуках винуватця; дехто навіть виявив мою колону та рушив до мене. Величезний стукіт у ворота двору зупинив їх, а ворота розчинилися ззовні. Благословення! подумала я. Можливо я не здатна рухати людьми як Тітонька Бек, але я можу рухати каміння.
Це марширувала моя армія – всі статуї з Королівського Проспекту. Важко ступаючи, із хрусткітом, вони пересувалися у двір: королі, чаклуни, королеви та боги. Були навіть самі лише благородні голови на постаментах, які рухалися підстрибуючи на обрубках своїх колон. Вони всі наносили удари у різні сторони, по Вальдових людях, стукаючи та ударяючи кам’яними руками та скіпетрами та чарівними паличками та блискавками. Солдати падали наче кеглі, а репетуючий натовп розбігався у різні боки, щоб моя армія не могла його достати. Дурнуваті міністри повзали за своїми кріслами та отримували відчутні удари. Пурпурові чарівники, які відчайдушно намагалися поставити залізну завісу між моєю армією та ними, звичайно отримували стусани. Я бачила як Вальдо використовував свою ослаблену силу, щоб загорнутися у камінь, тож він виглядав як одна зі статуй.
Ми перемагали, але тоді щось з’явилося у повітрі. Спочатку воно підстрибувало та звивалося як кінець шкіряної труби, коли вода хлине крізь неї, і вода лине спочатку у один бік тоді переходить струменем в інший напрямок. Потім воно зміцнилося та розширилося та стало отвором у повітрі достатньо великим, щоб Мевенне виступила з нього на Вальдовий поміст. За нею слідував Донал, мальовничий, у золотих браслетах, а тоді його батько Король Кеніг.
- Мамо! – закричав Івар. – Допоможи мені. А Мевенне, кружляючи у своїй темній аурі, засміялася та простягла свою руку. Статуї почали розщеплюватися та тріскатися та падати. Вони стогнали та розсипалися. Мевенне навіть прийняла Вальдо за одну з них. Він присідаючи виринув з хмари свого власного каміння, у синцях та лютий. Дехто з натовпу вітав оплесками, коли вона розтрощувала мою армію на шматки.
Тоді Донал вказав на Івара та щось сказав Мевенне, яка кивнула. Бідолаха Івар був повністю приголомшений – Тітонька Бек не розповідала йому, що його мати вже одного разу намагалася його вбити, але було зрозуміла, що саме це вона збирається зробити зараз - і він був нажаханий нею. Навіть таким, він був найхоробрішим ніж я коли-небудь його бачила. Коли Мевенне простягла руку до нього, він повернувся до Ріаннан та спробував посміхнутися.
- Ні! – закричала я. – Не вбивай його.
Двір наповнився криваво-червоним – криваво-червоними завитками з луски та кігтів та полум’я. Простирадла полум’я вистрілили поперек простору та загорнули Мевенне у сліпуче білій спеці, та вона, певним чином, випарувалась. Кеніг та Донал також. Одинокий золотий браслет покотився, як маленький обруч, через обвуглений поміст, де вони щойно стояли.