- Заткніть того осла! – сказали інші пасажири.
- В неї дійсно розбите серце, - сказала я. Ого та я намагалися зробити усе що знали, щоб заспокоїти її. Ми тягнули її вуха та пестили її та бурмотіли втішні речі, але вона репетувала й репетувала.
Нарешті, Фінн сказав, закривши вуха руками:
- Вона боїться моря, ось така вона. Грін Гріт, ти можеш заспокоїти її?
- Можу спробувати, - сказав Грін Гріт. І він злетів з Фіннового плеча та сів на голову Мое. Вона потрясла головою та поворушила вухами, але він залишився на ній. Він почав розмовляти із нею низьким, бурмотінням-трелями. У ньому не було слів. Це була, свого роду, тваринна розмова. І незабаром Мое перестала кричати, щоб послухати. У цей час ми могли, власне, бачити Галліс, весь освітлений сонцем, Грін Гріт зробив Мое майже такою ж тихою, як поні. Він спустився на її спину та продовжував свої трелі для неї, поки решта нас вдивлялася у Галліс.
Глава 10.
Галліс дуже гарний. Сині гірські вершини та освітлені сонцем ущелини, повні дерев, запевняли нас у цьому, але коли паром гойдався у дзеркальній бухті під найближчою гірською вершиною, жоден з нас не міг дійсно звернути увагу на краєвид. Чи можливо Тітонька Бек могла, зненацька рухаючись то туди, то сюди, і все це під час того, коли вона перебувала у візку, який ми всі тягнули та штовхали. Мое не бажала злазити з човна. Це дратувало.
- Типова ослиця, - гарчав Івар. – Мені скрутити їй хвіст?
- Ні! – Ого і я сказали разом.
- Вона ослиця з Берніки, - сказала я. – Вона знає, що Галліс чужоземна країна.
- Ну, якщо ви вдвох хочете бути ніжними, сльозливі ідіоти, я більше вам не допомагатиму, - сказав Івар і попрямував вниз по трапу. Ми могли бачити, як він крокує вперед до кам’яної дороги, яка звивалася біля великої гори. Ого та я переглянулися. До того часу, ми вже обоє були розпалені та злі.
- Мир! – сказав Фінн – що роздратувало мене майже так само. – Нехай Грін Гріт направляє Мое.
Він шпурнув птаха на спину Мое, досить безцеремонно. Грін Гріт після обурливого пронизливого крику, плескав попереду Мое. Він залишив зелене пір’я, яке Ого підняв та поклав у свій пояс на щастя. А Мое поспішно рушила за Грін Грітом. Тітонька Бек похитнулася у візку, коли той з грюкотом спускався униз по трапу, а ми швидко йшли позаду.
Там не було справжньої пристані, просто уступ у скалі з парою швартових тумб на ній, до яких був прив’язаний паром. Всі рухалися у потоці до скелястої стежки, тож ми слідували за ними, вгору та навколо гори. Це нагадало мені Скарр. Більшість наших бухт такі як ця, крім тих де міста. Різниця була у тому, що Галліс був майже запекло прекрасний. Стежка вела крізь нависаючу могутню ущелину із чудовими деревами, де зі скелі ліворуч скидався великий білий водоспад. На виступі скелі, поруч із водоспадом, ми побачили далеку фігуру чоловіка у синьому одязі.
- Що він робить там нагорі? Це небезпечно! – сказала Тітонька Бек.
- Він грає на арфі, Тітонька, - сказала я. – Гадаю він також і співає.
Ви могли просто чути музику крізь звук водоспаду. І це була найдивніша річ. Коли пісня лилася, сонце визирнуло та зробило дерева зелено-золотими. Водоспад засяяв срібно-білим, із веселкою навколо води, а скали засвітилися кольорами.
- Я правильно зрозумів? – запитав Ого. – Це він виспівує ще більшу красу для цього місця?
- Гадаю, так, - сказав Фінн, радше пихкаючи. Стежка була крутою. – Я чув про багато див, які роблять барди Галлісу.
Я також чула про дива. Люди на Скаррі завжди кажуть, що немає магії такої, як магія бардів Галлісу. Вони можуть виспівати щоб трапилося що завгодно, так кажуть – хоча я пам’ятаю, як мій батько розсміявся, коли я запитала його про це, та сказав, що він би хотів, щоби це було правдою. Щось з цього має бути правдою, подумала я, коли ми, через силу, пробиралися за інший кут та втратили з поля зору ущелину та барда.
- Він єбардом, - сказала я. – Вони завжди одягнені у синє.
Коли я говорила, ми підійшли до кам’яної будівлі та воріт поперек стежки. Грін Гріт пронизливо крикнув та всівся на ворота, що, здається, переполохало чоловіка, що їх охороняв, який підняв одну товсту руку, щоб захистити обличчя.
Розлючений Івар стояв на нашому боці воріт.
- Він не хоче пропускати мене! – сказав він мені. – Він каже, що я чужоземець. Зроби так, щоб він зрозумів, Ейлін.
- А в нього немає причин ображати мене! – сказав охоронець, задкуючи від Грін Гріта, але все ще тримаючи ворота зачиненими. Він був високий чоловік і кремезний. Він був одягнений у сірий одяг, який виглядав офіційним, та мав меча. – Я лише виконую свій обов’язок. Я одразу побачив, що юний джентльмен не корінний мешканець Галлісу, одягнений у плед та інше, як він є…
- Я казавтобі. Я – принц Скарру, - сказав Івар. Він трохи пом’якшився, коли його назвали юним джентльменом, але все ще був сердитий.
- …і оскільки моє місце тут, вартий дозволити йому пройти - дозволити пройти будь-кому з вас – перш ніж Оуен, священик, перевірить вас, - сказав охоронець, ніби Івар і не говорив. – Я бачу ви усі чужоземці. Я подзвонив у дзвоник і Оуен безсумнівно незабаром з’явиться. Він зайнятий, благословляючи інших подорожуючих з порому.
- Отже, ми почекаємо, так? – прогарчав Івар.
- Терпляче, - погодився охоронець. – Може хтось із вас, будь-ласка, зніме птаха? Я не певен що це благочестиво.
- Благочестиво! – вигукнув Фінн. - Ніщо не може бути більшблагочестивим ніж Грін Гріт! Я починаю розуміти, що Мое була цілком права, не бажаючи приїжджати на Галліс!
- А хто з вас Мое? – запитав охоронець
- Ослиця, - пояснив Фінн. – Ця ослиця протестувала протягом кожного ярду подорожі…
- Титакож намагаєшся образити мене? – сказав охоронець, кидаючи сердити погляд.
- Ні, ні! – поспішно запротестував Фінн. – Я монах і мирний чоловік.
- Тоді зніми птаха, - сказав охоронець.
Я виявила, що мій настрій неухильно потопає. Я забула, інші речі, які мій батько завжди розповідав про Галліс. Я пам’ятаю, що він хвалив красу Галлісу та його прекрасний клімат вельми часто, допоки я не питала його чому, якщо Галліс був таким прекрасним, він вирішив переїхати на Скарр. Його відповідь завжди була:
- Тому що, Ейлін, людина не може нічого робити без дозволу священики. – Я почала боятися, що наша подорож зупиниться.
Я дивилася, як Фінн заманює Грін Гріт на свої плече, а ми чекали священика.
Зрештою, Праведний Оуен помпезно підійшов до воріт, у вихрі сірого широкого одягу. Я могла бачити, що він гірший за Кілканнонського Священика. В нього було, радше, товсте обличчя, прикрашене вусами, навіть більшими ніж у охоронця. Вони повинні заважати, коли він їв. Він склав свої руки у рукави одягу та притулився до воріт.
- Так, так, - сказав він. – Що тут у нас? П’ять чужоземців та їхня домашня худоба.
“Домашня худоба!”, подумала я. У цю мить, я відчула я Плаг-Аглі, невидимий, вперся у мої ноги. Від цього мені стало набагато краще.
- Грін Гріт, - сказав Фінн, такий обурений, яким я ще ніколи його не бачила, - недомашня худоба, праведний пане. Він Великий Птах…
- А ти? – сказав Праведний Оуен, презирливо обрізуючи його.