“Я лосось, що стрибає в падінні,
Я грім бика, що бодає,”
Я викрикнула усе на одній ноті.
- Ha galla ferrin magonellanebry!,співав солодкий голос Ріаннан.
“Сонце, що вражає списом озеро, це я,”, нещадно голосила я.
“Я співанка птиці.”
- І нехай м’який дощ впаде на мене! – ревів Фінн, накачуючи.
- Ми, чоловіки Скаррі, повинні тріумфувати у всьому! – кричали Івар та Ого, також накачуючи.
“Істинно хитрість кота у мені,” наполегливо продовжувала я.
- Ha galla fenin hiraya delbar,- співали Різ із Ріаннан.
Ми мали звучати як найбожевільніший хор, який коли-небудь збирався. Я подивилася, на Тітоньку Бек, що була навхрест від мене, і виявила, що вона також співає наш Гімн. Здавалося, що вона не помічала, що її обливає водою, коли вона співала.
“І сила руху моя, щоб вимагати,
Вогонь є у мені, що дає дракону крила
І це є використаю коли досягну заслуг,
Коли світло потребує списом потрапити у ціль
І ріст прийде із поворотом року…”
Я дійшла аж сюди, коли помітила, що Ріаннан вказує угору, виглядаючи ураженою, коли вона співала. Я також подивилася угору і була така здивована, що ледь не забула, що слід співати далі. За великим клаптиковим округлим краєм повітряної кулі я могла бачити величезне червоне крило, що билося, а якщо я схилилася б назад, переді мною б промайнув довгий махаючий хвіст ящірки. Блодред. “Це Блодред!”, подумала я. “Вона виросла здоровенною. Вона допомагає!”
Але було абсолютне правило, що ви не можете перестати співати Гімн, якщо ви вже почали, тож я продовжила:
“Коли Місяць міняється з повного на півмісяць…”
І, коли я продовжувала співати, я побачила, що Різ зробив паузу у своїй пісні – однак не у накачуванні – щоб також вказати нагору. Гадаю, він казав щось на кшталт: “Я знав, що Блодред особлива!”. Але Гімн не був закінчений, тож я похмуро продовжувала.
“Я – місяць та зміни місяця.
Дійсно, я всі речі, що змінюються та живуть
Та згораю як іскра в уяві.”
Коли я співала, то уявляла Блодред над нами, на верхів’ї повітряної кулі, яка хватається за багатокольорову тканину своїми руками ящірки, та працює своїми перетинчастими крилами, щоб підняти нас із собою. Різ помилявся, кажучи що це не пристойні крила думала я. Вони були крилами. І я подумала, що море мабуть трохи віддаляється.
Але інші все ще співали. І Тітонька Бек, замість того щоб зупинитися на кінці Гімну, просто почала співати знову.
“Я лосось, що стрибає в падінні…”
Я поквапилась, щоб приєднатися. Ми пройшлися по всьому Гімну ще двічі, перш ніж ми, якимось чином, витягли нас знову у небо і більше не мокли від бризкання моря. Майже без нашого усвідомлення, ми піднялися у сліпуче сонце. За сліпучим блиском я могла бачити сіро-синій розмитий горб. Ми були близько Логри, здавалося. І ми все ще піднімалися та піднімалися.
- Гаразд, всі, - сказав Різ. – Тепер зупиніться. Уф! – Він всівся на плетений човен із хрускотом.
І – я абсолютно певна – ми продовжували йти угору. Моїм вухам було дивно.
- Можна оглухнути, - оголосила Тітонька Бек. – Вуха тріскаються.
- Не зовсім, - заспокійливо сказала Ріаннан. – Таке трапляється високо у горах також. Ваші вуха гудять.
Тепер я могла бачити цілий золотий вигін краєвиду на горизонті. Якщо я дивилася нагору, то могла бачити червоний шматочок лівого крила Блодред, що і далі неухильно плескало. Подивившись знову уперед, я змогла виділити лінію білої піни, де мав бути бар’єр, хоча бар’єр, звичайно ж, був невидимий.
- Що ми робитимемо, - сказала я, - якщо виявиться, що бар’єр став куполом над Логрою і ми не зможемо пройти крізь нього?
- Тоді ми сядемо на його верхів’я та почекаємо вечора, - сказав Різ, - коли вітер змінить напрямок. Будемо сподіватися, він не занесе нас у ту частину Галлісу, де нас можуть побачити священики. Тоді у нас будуть справжні проблеми.
- Священики дійсноне схвалять повітряну кулю? – запитав Івар. – Гронн справив на мене враження, як дуже добродушно-весела людина.
Фінн трохи хихикнув.
- Тоді ти не знаєш священиків, хлопче.
- Найменше, що може трапитися, - сказав Різ, - це – нас усіх запхають у в'язницю, на роки, допоки вони вирішуватимуть наскільки безбожно ми поводилися.
До мого подиву, це позначилося на Тітоньці Бек.
- І це він каже нам тепер! – сказала вона.
Різ виглядав жалібно.
- Я хотів, щоб ви усі вирушили, - сказав він.
- Ми так і зробили, - сказала я. Зараз мене здивувало, що навіть тодія не зрозуміла, наскільки мало ми все спланували і як ми всі, здається, думали, що все піде легко, як тільки ми дістанемося Логри. Всі вдивлялися вперед на вигін суші, що неухильно наближалася. Вона наближалася швидко, але я все ще не могла сказати чи бар’єр покривав її чи ні.
Скоро ми були над білою лінією прибою. Було очевидно, що хвилеломи були величезні. Вітер мів бути дійсно сильним. У спокійному морі була прогалина, і тоді ми мчали через те, що мало бути сушею. Але то була болотиста суміш бруду та води. Я думала, що бачила занурені у воду будинки, а потім розкидані намети, де люди з будинків розбили табір.
- Знаєте, - сказав Різ, - таке враження, що бар’єр змусив ріки повернутися назад та спровокувати повені.
У нас не було часу обговорити це. Раптом зірвався сильний вітер. Він ударив мене у спину, як важка рука, та я знаю, що заверещала. Фінн схопив Грін Гріта кінчиками однієї руки. Тоді нас підганяв вітер, гонячи нас над опуклими річками та озерами, з яких стирчали дерева; потім над затопленими полями, звивистими дорогами, селами та маленьким містечком. Я бачила, як крило Блодред відступило з верхів’я повітряної кулі. Незабаром, вона ковзнула униз по мотузці, на Різове плече, знову маленька ящірка. А ми все ще мчали.
Логра величезна. Це найбільший з островів. Ми неслися через неї, над полем після поля, селом після міста, протягом доброї години, судячи сонця, що неухильно піднімалося, а іншого берега все ще не було видно. Спочатку, я подумала, що це місце навіть плоскіше за Берніку, але ми неслися все нижче, і тоді я могла побачити, що тут було багато пагорбів та долин, просто нижчих, ніж я звикла, і всі вони виглядали чудово родючими. Тепер ми могли бачити людей на дорогах, які їхали на конях, або йшли пішки. Більшість з них дивилися угору, на нас, та вказували. Інші повибігали з будинків, щоб подивитися і вказували також.
- Хотів би я, щоб я міг зробити нас невидимими, - зніяковіло сказав Різ.
- Ми привертаємо багато уваги, - погодився Фінн.
- Думаю, нам слід піднятися вище, - сказав Різ. – Давайте, всі знову до насосів.
Отже, ми всі скупчилися біля міхів, окрім Тітоньки Бек, і нам стало занадто гаряче та ми були захекані, деякий час, щоб бачити, чи люди ще бачать нас чи ні. Коли мені випав шанс глянути, ми були високо, високо знову та пролітали над декількома досить великими містами.
- Не думаю, що бар’єр єкуполом, - сказала я. – Унизу мають бути тисячі людей. Безсумнівно, вони би використали усе повітря, за десять років.
- Ми повинні подумати де нам потрібно приземлитися, - запропонував Фінн.
- Потрібно приземлитися, - сказав Грін Гріт.
- Я сподівався, що ми зможемо опуститися десь біля, як там її. Столиці, - сказав Різ. - Вона має бути десь майже напроти Панді. Нагадайте, як її назва?
- Харандед, - Ріаннан та Ого сказали разом.
Це змусило мене зрозуміти, що Ого не сказав і слова, протягом годин. Я подивилася на нього і могла побачити, що він переповнений дивними почуттями.
- Ти щось з цього пам’ятаєш? – запитала я його.
- Не зовсім, - сказав він. – Лише кольори. Міста – червоні, а поля – жовті та зелені. І цей запах, що підіймається, я знаю. – Він змусив себе розтягнути губи, і я побачила, що він бореться, що не заплакати. Я знала, що краще, не треба зараз змушувати його говорити.