Помітно, що Торін теж спантеличений. Він не сподівався, що хтось піде йому наперекір.
— Запевняю вас, що зі мною вона у цілковитій безпеці!
Я і без них обох була в повній безпеці, та здається, зараз їх це мало хвилює.
Бронн схрещує руки:
— Одначе…
Через протистояння двох чоловіків запанувала незручна мовчанка. Дивлюся то на Торіна, то на Бронна — і мало не закипаю від роздратування. За кого вони в біса себе мають?
— Гадюка підпорядковується Королю, тому ще раз прошу залишити нас на самоті! — Торін ввічливий, проте рішучий, а що найцікавіше, зовсім не боїться; особливо це помітно тепер, коли поруч нема його похмурого охоронця. Схоже на те, що чутки про його боягузтво не містять і зернини правди.
— Я Змія, а не Гадюка! А ти — не Король!
Досить з мене цього!
— Ти можеш йти, Бронне! Ми з Принцом дамо собі раду і без тебе!
Тільки-но Бронн відкриває рота, щоб заперечити, я його випереджаю:
— Ти мені не потрібен! Я волію, щоб ти пішов! — слова, що зриваються з моїх уст, жорсткіші, ніж я сподівалася; вони помережені гіркотою всіх цих років.
Якусь мить Бронн пильно дивиться на мене; його обличчя незворушне. Секунду потому він кліпає і киває головою:
— З вашого дозволу!
Ці слова аж сочаться сарказмом, і я змушена приборкати усю різкість моїх слів, котрі так і рвуться боляче вдарити йому в спину в ті лічені секунди, коли він повертається і йде геть.
Торін дивується:
— Він дійсно найкращий вбивця у твого батька?
— Так!
Чи можливо переконати його, що саме так і є? Зріє надія, що він посмішкою покаже, що зрозумів, але він цього не робить. Як і Бронна, його неможливо розгадати.
Чоловік, з яким я от-от повінчаюся, підходить до мене і перехиляється через поручні. Роблю те ж саме, прислухаючись до ніжного плюскоту хвиль об наш корабель. Мабуть, у цих обставинах варто про щось заговорити, але нічого путнього в голову не лізе.
Та виявляється, усі ці старання зайві, бо він першим порушує мовчанку:
— Коли небеса поглинає темрява, так що не видно навіть Місяця, вода нерухома. Тиха. Магія завмирає, скована кригою, адже сьогодні Нічний Мисливець виходить на полювання.
Він цитує одну із моїх улюблених історій, яку Ґрейс колись мені переповідала.
— Його здобич — диявол; багатоголовий, лютий диявол. Десь серед хвиль реве хижак, — я завершую уривок замість нього. Гадаю, чутки про його вченість таки правдиві.
Він схвально киває:
— Отож, скоро наше одруження!
Мені перехоплює подих:
— Ніби так!
Я повільно підіймаю голову, аби лише пересвідчитися, що Принц пильно дивиться на мене. Направду, він божественно красивий; сонячне проміння ледь торкнулося його шкіри, тож засмага в нас з ним однакова. Я витримую його погляд; ніяк не позбудуся відчуття, що він робить точно те саме, що і я: намагається «прочитати» супротивника. Недовіра, мов рій бджіл, гудить між нами.
— Ти сумуватимеш за оцим всім? — він промовляє, вказуючи на корабель і море, маючи на увазі моє життя. — Чи, може, життя у палаці більше тобі смакуватиме?
У цих словах — легка зневага, і мене розбирає злість. Невже він думає, що я мрію одружитися з ним задля так званого кращого життя? Насправді для мене це лише переведення з однієї в’язниці до іншої.
Різко відповідаю:
— Невже ти вважаєш, що бодай хтось рахується з моєю думкою?!
Ледь зморщивши носа, він уважно оглядає мене — хоче зрозуміти, хто ж я насправді така. Він явно хоче щось сказати, але раптом відступає — бо ми вже не самі. Спершу сходяться його охоронці, потім — люди мого батька.
— Час настав, — Торін звертається до мене і я бентежусь, не розуміючи, що він має на увазі. Тоді мені все проясняється. Ні! Не може бути! Мій світ ніби перевернувся від усвідомлення, що сьогодні оживе традиція Гадюки. Мені завжди здавалося, що все це — міф, придуманий для того, щоб Гадюки не творили собі інших богів, крім своїх королів. Це не може бути реальністю! Однак вперше за весь цей час на обличчі Торіна — щира емоція, і я усвідомлюю, що його попередили. Від страху в мене стискається все усередині, і якби я тільки могла, побігла би світ за очі.
Мій батько піднімається на палубу; рожевощокий від рому; око заплило кров’ю; він жестом підкликає нас до себе.
Все, що залишається, це підкоритися йому.
Коли ми з Торіном підходимо, екіпаж формує навколо нас коло.
Починається церемонія єднання.
Не знаю, куди спрямувати погляд, тому дивлюся просто перед собою. Від цього зусилля виступають сльози; сподіваюся, ніхто не помітив страху, від якого волосся на моїй шкірі стає дибки.