— Ти жалюгідний пройдисвіт! Так заздриш Бронну, що доводиться його вбивати? А ще тобі явно страшно зійтися з ним у двобої, адже ти розумієш, що Бронн — справжній боєць.
Око Адлера враз звужується, але він не відповідає, натомість командує Мілліґен:
— Поквапся, жінко! У добі лиш двадцять чотири години.
Мілліґен киває головою, вся в очікуванні:
— Авжеж, Капітане! Так… На чому ми зупинилися? Ага, нігті на руках.
Вона обходить мене, підступає до моїх рук і перебирає моїми пальцями.
— Котрого обрати першим? Нехай буде… оцей.
І вона калічить мене. Мене обпікає нестерпним болем — крик стримати несила.
Мілліґен регоче:
— Тобі сподобалося? От і чудово, бо їх ще багато!
І вона вириває ще один ніготь. Цього разу мені вдається стримати вереск. Я з усієї сили закорковую біль всередині себе — тепер вона не почує ані звуку.
Це її розчаровує. Хіба весело не чути на власні вуха моїх страждань? Вона позирає на Адлера. Помітно, що вона прагне його вразити, проте він незворушний — просто байдужий спостерігач. Мілліґен обходить довкола, оглядає мене і каже:
— Можливо, я таки тебе недооцінила! Гадаю, нам варто спробувати дещо інше. Переламаний палець ноги чи руки? Що тобі більше до душі?
Я нічого не відповідаю — мовчки дивлюся, як вона звичним рухом підкидає в повітря молоток, на льоту хапаючи його та вправно вертячи ним.
— Палець ноги! — вигукує Адлер, вирішуючи замість мене, — розтрощи їй палець на нозі.
Я думала, що Адлер вже нічим мене не здивує, але він таки зміг. Навіть тепер, після всього, що він зробив, мені не віриться, що він з чистої води байдужістю керує моїми тортурами. Мілліґен посміхається.
— Як вам завгодно! — вона крутить молотком і вже запускає його додолу, але тієї миті до нас вривається захеканий Тобі.
— Що?! — розгніваний, що його потривожили у такий момент, Адлер визвіряється на Тобі так, що той аж відскакує.
— Океанські хижаки, Капітане! Засікли їх біля носа корабля.
Цікаво, вони дійсно відчувають мій біль завдяки нашому зв’язку? Чи напад на мене означає напад на них?
Бачу, як Адлер вагається. Він не хоче проґавити мої тортури, та йому зовсім не на руку, якщо океанські хижаки вщент розтрощать «Діву». Нагримавши на Тобі, Адлер обертається до Мілліґен.
— Продовжуй! — наказує він їй. — Коли я повернуся, то хочу, аби вона верещала від болю. А щодо тебе, — він повертається до Тобі, — залишайся тут і спостерігай. Це викує твій характер.
Тобі пробує сперечатися, але це ще більше роздраконює Адлера:
— То може, тобі краще піти зі мною і послужити обідом для хижаків?
Тобі хитає головою, втупившись собі під ноги, Адлер окидає його гидливим поглядом, а тоді хижо звертається до мене:
— Не веселись надто гучно без мене.
Тоді він іде, залишивши мене з Тобі та Мілліґен.
— Сідай, хлопчику, — каже Мілліґен, — і не заважай мені працювати.
Тобі сідає, відводячи від мене очі.
Мілліґен і не думає приховувати своє презирство до нього.
— Напевне, більшого непотребу на цьому кораблі годі й шукати! — каже вона мені.
— То чому ж ти мене не розв’яжеш? Боїшся, ЩО ТОДІ не зможеш порубати мене на шматки? — Адлер пішов, і я роблю ще одну спробу привабити її до пійла. Бо ж якщо вона його не вип’є, я втрачу палець.
— Боляче, напевне, — продовжує вона, — коли твій рідний таточко отак тебе карає…
— Може й боліло б, якби він справді був моїм батьком.
Мілліґен збентежена. Очевидно, Адлер не поділився цим зі своїм екіпажем.
— А він тобі хіба не казав? Значить, він не надто тобі довіряє…
У відповідь Мілліґен б’є кулаком мені в живіт, і я не можу й слова вимовити. Знаю — кращого шансу може і не випасти.
— Водички? — питає вона, і я силуюся щось сказати, хапаючи ротом повітря.
На мої благання вона лиш посміхається і тягнеться за флягою — все як я і сподівалася.
— Хочеться пити, еге ж? Мені також. Це важка праця, — вона дражнить мене цим трунком, — не проти, якщо я трішки поп’ю? Зрештою, нам нікуди спішити.
Я аніскілечки не проти. Правду кажучи, відтоді, як загинула Ґрейс, я вперше відчуваю, як у мені здіймається жага до життя.
Спостерігаю, як Мілліґен відкриває флягу — і з виглядом істинної цінувальниці вдихає аромат, а тоді жадібно п’є, скоса поглядаючи на мене із виразом, ніби спустошуючи мою флягу, вона безжально мене катує. Щоб вона нічого не запідозрила, я вдаю нестримний відчай, і це її заводить ще більше. Нарешті вона випиває все до краплини.
Мілліґен витирає рот рукавом і відригує. Із жорстоким усміхом знову тягнеться до молотка, готова довести мої тортури до кінця, але її обличчя раптом перекошується від болю. А тоді вона намагається блювати, деручи нігтями свою шию, ніби так зможе позбутися отрути.