— Жива? — це єдине слово пульсує такою гамою емоцій, яких я від нього й не сподівалася. Я розумію, що він колись справді вмів кохати, хоч це і була дуже своєрідна любов. А тоді всі ці емоції заступив гнів: — Що ж, вельми вдячний! Тепер мені про це відомо. Зараз розберуся з тобою, а тоді піду й доведу справу до кінця.
— Ти її кохав! — я вигукую і одразу злюся на себе, бо наражаю Естер на небезпеку. — Ти вирізав із дерева її фігуру! І тепер жадаєш її смерті?
— Вона мене зрадила. А я не прощаю зрад.
— Я також!
Він зводить брови і заливається сміхом.
— Ти віриш у те, що здатна мене вбити? Мерріан, навіть якби я на мить повірив, що тобі вистачить сили духу… Ти справді думаєш, що достатньо вправна?
Я впиваюся у нього поглядом, сподіваючись, що моя впевненість затьмарить страх.
— Давай це перевіримо!
Посмішка зникає з його обличчя.
— А я сподівався, що до твого вбивства справа не дійде. Думав, що ти приєднаєшся до моєї команди. Віддай мені Західні Острови, і я їх захищатиму. Коли паде Схід, я залишу твого Принца в живих. Я навіть Бронна знову прийму, закривши очі на його дволикість.
— Краще прийняти смерть, ніж приєднатися до тебе!
— У такому разі, дозволь скористатися нагодою, — і він кидається на мене без жодного попередження; його кинджал готовий проштрикнути мене.
Він штовхає мене на палубу, і щоб схопити його за обидва зап’ястя, я змушена випустити свій кинджал. З усієї сили стримую лезо, направлене на моє горло. Адлер достобіса сильний, і на мить я пригадую, як ці руки тягнулися, брали мене маленьку; колись я знаходила прихисток на його руках, а тепер вони вбивають мене. Та вони ніколи не тримали мене з любов’ю. Я була лише трофеєм, якого слід полірувати, щоб той нагадував власнику про його найвеличніше вбивство — і найвищу нагороду. Впіймавши хвилю сліпої люті, я б’ю коліном йому в пах — він послаблює хватку, а мені вдається перекотитися вбік.
Та не встигаю стати на ноги, як він опиняється навпроти мене — в одній руці абордажна шабля, у другій — кинджал. Я ж обеззброєна. Він робить випад до мене, і я швидко ухиляюся. Хапаю з бочки забутий кимось шматок ланцюга й туго натягую його, щоби блокувати міцні удари. Аж іскри летять, коли сталь вдаряється об сталь, і я чую, як над нами кружляє Пазур, вереском протестуючи проти цього безладдя.
— Ти — моє гірке розчарування, — шипить Адлер, поки я відбиваю його атаку. — Ґрейс так нічому тебе й не навчила.
Одна лиш згадка її імені наново запалює мою до нього ненависть, і коли він на секунду відводить руку, я випускаю один край ланцюга і хльостаю ним з боку в бік. Тепер вже Адлер має відбивати удари смертоносного металу.
— Вона навчила мене якраз достатньо, щоб стерти тебе в порошок, ти, брехливий, підступний, кровожерливий покидьок! — я видихаю і рівно на останньому слові вибиваю кинджал з його руки.
На обличчі Адлера з’являється відблиск непевності, а тоді він клацає пальцями. Відчуваю, що хтось наближається ззаду, і ухиляюся саме вчасно — шабля летіла прямісінько в мою голову. Очевидно, Чоук не змогла мені простити, що я перевершила її тоді, у палаці, тож атакує з нечуваним шаленством. Адлер, кланяючись, покидає арену бійки, натравивши на мене ще трьох Змій, і я пускаюся з ними в танок: стрибаю, кусаюся, наношу удари, спритно ухиляючись, коли приходить час захищатися.
— Ти ж не думала, що я гратиму по-чесному? — Адлер регоче, проте я не витрачаю час на відповідь, повністю зосередившись на противниках: розміщення, вага, кут нападу, їхні слабкі місця… Двоє з них легко знешкоджені — перелом руки та різкий удар прямісінько в трахею, але із кожним, покладеним мною на лопатки, Адлер додає ще по двоє — і тепер довкола мене крутяться вже півдюжини. І хоч поки що я самотужки відбиваюся, не певна, чи зможу перебити їх геть усіх, особливо якщо Адлер продовжуватиме залучати все нових і нових бійців.
Та раптом виявляється, що я вже не один у полі воїн. Поруч зі мною миготять дві шаблі, швидко усуваючи Чоук та Тернера з цього рівняння. Бронн та Рен відбивають напади всіх, хто наступає на мене. На якусь мить більшість екіпажу завмирає, ніби хтось ураз їх усіх заморозив.
— Рене?! — вигукує Адлер, ця зрада для нього — неприємний сюрприз.
— Вибачайте, Капітане, — ваш час минув.
Адлер заливається сміхом.
— Троє супроти п’ятдесяти? Ваші шанси геть нікудишні.
— Четверо!
Адлер розвертається і втуплюється в Тобі, що височіє на бізань-щоглі, — очевидно це він звільнив Бронна так само, як і мене. Адлер заходиться маніакальним реготом.