Не встигає він добігти до мене, як океанський хижак проносить свою гігантську голову над палубою, розганяючи екіпаж, наче мух, і скидаючи їх прямісінько у воду. Наступної миті хижак різко здіймає голову догори — і руйнує фок-щоглу. Летять дерев’яні уламки, і нам з Бронном доводиться відступити.
— Мерріан! — він гукає крізь хаос. — Треба вшиватися звідси!
— Біжи до штурвалу! Я приєднаюся до тебе!
Бронн ствердно киває і зникає, а я кидаюся до іншого виходу.
Я встигаю ступити кілька кроків — і мій шлях враз перекривається, але вже не уламками. Океанський хижак широко розтулив пащеку і випустив на палубу потужний струмінь отруйної води. Лунає жахливий вереск, я різко відскакую вбік, підстрибую і хапаюся за снасті.
Я видираюся по мотузці — далі й далі, аж до іншого краю корабля, відчайдушно шукаючи поглядом Бронна. Біля штурвалу його нема — і мене охоплює паніка. Я мчуся на шканці й знаходжу його саме там.
Він лежить на палубі, прикриваючи собою Тобі, щоб вберегти від отрути; його рука та бік сильно попечені.
— Бронне! — я кидаюся до нього, але щось стає мені на заваді; не можу зосередитися і враз відчуваю, як із вражаючою легкістю лезо проникає в мій живіт. А тоді помічаю — занадто пізно — Адлера, що перегородив мені шлях.
Здається, ніби моє тіло здувається — з нього виходить усе повітря, і коли я плюхкаюсь на палубу, зустрічаюся поглядом з Бронном — тепер наші обличчя на одному рівні. Я була певна, що готова до смерті, однак всепоглинаючий сум значно болючіший за мою рану.
Я перекочуюся вбік, закриваючи руками глибокий поріз, ніби мені під силу заштовхнути назад кров, і пильно дивлюся на Адлера, що височіє наді мною, заступаючи сонце.
— Знаєш, я насолоджуюся цим усім, — протягує він, опустившись на коліно, щоб не кричати. — Твоя непокора лише підсолодила мій намір загарбати Острови. Король не надто сприяв цій грі. Шкода, що «Діва» зазнала ушкоджень, але ми її полагодимо. І я повернуся додому ще більш грізним — чоловіком, що здолав океанських хижаків і дівчинку, яка їх покликала. Тож вельми тобі вдячний, Мерріан! — це подароване ним ім’я стає кульмінацією, що демонструє його повну владу наді мною.
Мені кортить закричати йому у відповідь, хочеться помститися, скочити на ноги і покремсати його мерзенну шию, однак усе, на що я спроможна, — це жадібно хапати ротом повітря, наче витягнута з води риба. Адлер підводиться і, дико регочучи, залишає мене помирати.
Я дивлюся, як він дереться по ліні прямісінько до грот-щогли і з жахом усвідомлюю, що він планує запускати в хижаків гарпунами. Так, вони величезні, та попри це один вдалий постріл у серце вб’є їх. І, ясна річ, Адлер — Гадюка, він потрапить у ціль.
Він переможе. Знову. Вбивши мене, здолавши хижаків… Тепер його вже ніщо не зупинить. Він зітре з лиця землі все, що лишилося від того і тих, кого я так люблю. Він безжально вб’є кожного, хто мені допоміг, розграбує всі Острови, знищить всю красу цього світу.
Ні! Я не залишу Острови на поталу цьому монстру. Принаймні, поки дихаю. Я повзу по палубі — і здається, минає вічність. Але й Адлер сповільнюється — він дереться по ліні. Недалеко від мене валяється ніж — саме те, що мені потрібно. Я повзу до нього — ближче, ще ближче — і залишаю за собою розмазаний кривавий слід, аж нарешті дотягуюся до важкої рукоятки.
Я ледь дихаю, але внутрішній голос запевняє мене: якщо я досі жива, Адлер не зачепив важливих органів. А значить, ще є час. Я можу це зробити. Я перекочуюсь на спину і бачу Адлера високо наді мною; він уже на перекладині — цілиться гарпуном в океанського хижака, який готується атакувати.
Зібравши всі свої сили, метаю кинджал.
Досить конфліктів!
Досить вагань!
Ніж влучає прямісінько в його серце. Якусь мить він стоїть із виглядом, ніби це просто ужалила бджола. А тоді його око знаходить мене… і він розуміє. Це фінальна мить, розуміння проноситься між нами вихором, а тоді він стрімголов летить додолу — із глухим ударом падає на палубу.
Усе минуло. Тепер я вільна. І хоч я давно втекла від нього, тільки зараз нарешті відчула, як зашморг по-справжньому зісковзнув з моєї шиї.
Я важко дихаю, я геть виснажена. Та головне — я не вбила його в запалі люті, із жорстокістю в серці. Це не помста дала мені сили жбурнути той кинджал. Це чистої води самозахист. Так само, як у моєї матері. Я не отримала від убивства ані краплі задоволення, але я не розкаююсь. Адлер відправив на той світ сотні людей, убив тих, кого я любила всім серцем.