Дивне відчуття порожнечі крадеться до мене, наче павук.
— Капітан Адлер мертвий! — лунає голос Рена, і колотнеча припиняється. — Вітаймо нашого нового Капітана!
Нову Капітанку, що заливає палубу своєю кров’ю.
— Вони наступають! — чийсь відчайдушний вереск пронизує повітря.
Океанські хижаки атакують знову, вдаряються об «Діву», ніби вона — лише паперовий кораблик.
Можливо, мені не судилося довго командувати кораблем, але поки я — Капітан, я відповідальна за екіпаж. Безліч із них довели свою відданість, ризикували власним життям заради мене, тож я їх не підведу. Мені не слід було випускати хижаків, не варто було покладатися на могутню, небезпечну магію. Можливо, надто пізно щось виправляти, та все ж я спробую.
Поки зводжуся на ноги, здається, минають години. Я міцно притискаю руки до рани, не до кінця впевнена, що маю сказати, аж поки слова самі зринають з моїх вуст.
Відпустивши рану, я здіймаю обидві руки і шлю свій наказ океанським хижакам, тільки цього разу — з миром у серці.
— Спиніться і затихніть, наказую я зам. Пориньте з тихий сон, вас кличе океан!
Один хижак востаннє випускає водяний струмінь, проте цього разу в океан, а тоді вони обидва повільно, нібито неохоче, зникають під водою, залишивши по собі приголомшливу тишу.
Я стаю на коліна і знову прикладаю руку до рани, щоб спинити кровотечу. Всі навколо, вражені побаченим, впилися в мене поглядами: їхній попередній капітан мертвий, а новий щойно наказав океанським хижакам іти геть, і хоч я казала, що викликала їх, це різні речі — те, про що чув, і те, що побачив на власні очі.
Корабель аж занімів від очікування, охоплений страхом; чутно лиш Пазура — заклекотівши, він стрімко злітає і приземляється на моєму плечі, а тоді делікатно клює мені вухо на знак схвалення. Що ж, його вірність я легко заслужила.
— Адлер був зрадником і злодієм! — виголошую я вражаюче м’яким голосом, але, на щастя, його підхоплює вітер. — Він вбив моїх батьків і виростив мене як власну дитину, а тоді перетворив на свого ворога. Ім’я Гадюки треба заслужити — воно роками викарбовувалося завоюваннями. Адлер загинув від моєї руки, тож я законно переймаю естафету вашого Капітана.
Рен ступає уперед і віддає мені честь:
— Ми урочисто присягаємося служити вірою та правдою!
Я киваю на знак вдячності. Не за горами час, коли ми з Бронном — обоє зранені — зможемо перевірити його відданість.
— Гадюка знову стане символом захисту. Авжеж, нас боятимуться, проте лиш ті, хто посміє вчинити зло ближньому або ж привласнити те, що їм не належить. Ми можемо служити Королю, та в першу чергу ми служимо острів’янам. Адлеровому царству хаосу настав кінець. Нехай відновиться честь і слава Гадюки!
Екіпаж, що боровся зі мною пліч-о-пліч, радіє і віддає мені честь, а я, як тільки можу, віддаю її у відповідь. Від втрати крові в мене паморочиться в голові.
Я підкликаю до себе Рена і понад силу шепочу йому свої накази:
— Схопи тих Змій, що обрали сторону Адлера. Я вирішу, як з ними вчинити, якщо, певна річ, доживу до цього.
Він кладе руку на моє плече.
— Вважай, що наказ виконано! Зараз покличу когось на допомогу.
Я лягаю і слухаю, як Рен віддає накази. Тепер корабель у безпеці. А тоді змикаю повіки. Свою роботу я виконала.
Хтось будить мене. Це Бронн, він обмотує мою рану. На нього боляче дивитися, однак схилившись наді мною, він опановує свій біль.
— Ти ж не помреш у мене на руках?! — каже він, туго перев’язуючи мою талію шматком тканини. — Ти чуєш мене? Якщо мені судилося жити, тобі й поготів.
Мені вдається в’яло усміхнутися:
— Все так і має бути.
— Це був убивчий удар! — продовжує він. — Ґрейс пишалася б тобою, — і перед тим, як піти, він міцно цілує мене у чоло.
Помах вій — і я відпускаю сльози на волю, а вітер грає моїм волоссям, принісши гостро-солоний аромат — запах наближення бурі. Я відчуваю надію. Життя ще не зводить зі мною рахунки, годі й думати про це. Правління Адлера добігло кінця, однак моє лиш розпочинається. Сьогодні — не останній мій день. Я — Гадюка. І в мене попереду безліч звершень.
Під могилу Ґрейс я обрала мальовничу місцину у затінку дерева попелоцвіту недалеко від води. Гадаю, Ґрейс вона припала б до душі.
Ми — заручники Восьмого Острова, допоки полагодимо «Діву». Та щойно зможемо, ми покинемо Західні Острови, щоб об’єднатися з Торіном і почати відновлення тих земель, які спустошив Адлер. Ми відправили океанських грифів і вони прилетіли назад зі звісткою — Торін з Флотилією так і не досягнули Західних вод: шалена буря не дала їм перетнути межу, ніби Захід знав, що вони не мали жодного стосунку до моїх із Адлером справ. Тепер вони повертаються на Східні Острови, де Торін вимагатиме, щоб його батько негайно зрікся трону.