Я добре знаю, що мене чекає і розумію, що ніяк не втекти, тож мої очі блищать не від напруження, а через те, що я з усіх сил стримую сльози. До нас наближається Клів зі срібною таріллю, на ній — виконаний із безлічі ланок ланцюг; він сяє червоним від нагрівання у печі. Від одного його вигляду моє серце от-от вистрибне із грудей.
Батько одягає товсті рукавиці і просить підняти вгору мою лівицю й Торінову правицю. Ми стискаємо наші зап’ястя. О, як же мені кортить світ за очі або просто кинутися за борт і померти! Мабуть, мій страх передається через шкіру, адже, на моє превелике здивування, Торін повертається до мене обличчям.
— Дихай! — він шепоче так ніжно, як тільки можна собі уявити. І на якусь долю секунди зникає вся його удаваність і нещирість. Ми лише двійко людей, котрі от-от перетерплять спільний біль, тому стиха киваю йому в знак солідарності.
Тепер батько тримає в руках розпечений до червоного ланцюг і точним махом обгортає ним наші зап’ястя, зв’язуючи їх докупи. Біль миттєвий і нестерпний, адже метал врізається в плоть, впивається в шкіру, щоб залишити слід. Я напинаю кожнісіньку фібру тіла, намагаючись не здригатися від болю. Ніхто не побачить моєї слабкості! Не дозволю батькові повірити в те, що він мене здолав!
— Всі присутні, будьте свідками увічнення їхньої обіцянки! — потужний батьків голос розрізає вечірнє повітря, але від випитого язик трохи плутається і псує урочистість моменту. — Гадюка і Принц стають одним цілим, їхня плоть носитиме це тавро як символ даної ними клятви. — Виголосивши це, він здіймає ланцюг і відриває разом з ним клапті шкіри.
Болить так, наче в мене впиваються тисячі ножів, і я опускаю руку, аби лише не бачити глибини опіку. Нудота в парі з риданням підступають до мого горла, і я вкотре їх ковтаю. Торін пройшов зі мною цей варварський ритуал, але він незворушний. Торін дякує батькові за благословення нашого стратегічного єднання і проголошує спокійне майбутнє для Східних Островів завдяки цьому вельми важливому союзу наших народів.
Від мене не вимагають, щоб я щось говорила, і хоч нерідко злощуся, що моєю думкою нехтують, цього разу за це навіть вдячна. Вони не почули б від мене нічого доброго.
Приносять ром, наповнюють глечики і знову п’ють — тепер на честь нашого єднання. І знову таки мені й сьорбнути не дали, а це би стишило мій біль. Тому займаю себе тим, що з усіх сил уникаю Ґрейс. Під час дійства я відчула на собі її погляд, але не насмілилася його перехопити — боялася, що її жаль розіб’є мене вщент. Якщо я втрачу самовладання, це лише посилить батькову хватку — і зашморг затягнеться ще міцніше. Він же обожнює карати мене за найменші хиби.
Натомість мій погляд зупиняється на похмурому охоронці Торіна — ще один, хто не напивається і ретельно приховує свою відразу до цього видовища. Уявляю, що він відчував, коли Принца пекли розпеченим залізом, навіть якщо і з власної волі; це явно йшло всупереч його інстинктам персонального охоронця. Навряд чи він звертає на мене особливу увагу, зате я схиляюся перед його відданістю обов’язку.
Бронн же напивається за нас усіх разом узятих. Він стоїть трохи подалі від гурту, і навіть на цій відстані я помічаю в його очах небезпечні вогники. Нікому й на думку не спаде криво на нього глянути, особливо сьогодні, коли його долоні так і чешуться, щоб зав’язати бійку. А я ніяк не вирішу: насолоджуватися його нікчемним виглядом чи, навпаки, обуритися з того, що він може собі стояти, ображений, і ніхто не спитає нічого зайвого — а от мені не можна рухатися, говорити і навіть дихати, бо хтось може помітити найменший натяк на мою вразливість.
Згодом, коли усі глечики спорожніли, Принц Торін підходить прощатися зі мною.
— Гадаю, мені час рушати, — каже він; обличчя не видає ані найменшого натяку на біль, хоч я певна, що йому теж болить. І мовби розчинився у повітрі чоловік, силует якого виднівся мені за спиною його королівської величності під час наших єднальних тортур. — Сподіваюся скоро побачити вас у моїй оселі. Гадаю, це станеться, коли наші батьки узгодять дату весілля. Будьте певні, я подбаю про те, щоб моя гостинність не поступилася вашій.
— Вельми вдячна!
— До зустрічі! — він ледь киває мені перед тим, як приєднатися до своїх людей.
Прощання завершено, і королівський почет відправляється. Рен підіймає якір, і невдовзі корабель Принца — лише цятка на горизонті; його вогні поблискують у темряві. Наша палуба не освітлюється жодними ліхтарями; «Діва» ж бо — невидимий хижак. Батько замикається у своїй каюті, від нього — жодного слова, жодного пояснення, вибачення чи подяки. Утім я нічого такого і не чекала.