Поки я лежу і думаю, як не зважати на всю цю метушню, вітер доносить зовсім інший звук: брязкіт сталі об сталь. Одразу ж встаю, прислухаюся і, секунду завагавшись, натягую одіж, хапаю ножа і — бігом на палубу.
Іще один батьків суворий припис: коли ми виконуємо місію, я зобов’язана сидіти у своїй каюті. Це задля мого захисту. Оскільки ж мені нічого не відомо ні про яку місію, вирішую, що на нас напали, хоча це практично неможливо. Уявлення не маю, у кого там доста сміливості атакувати Гадюку, але я точно не ховатимусь у своїй каюті, коли наш корабель потребує захисту. До того ж, технічно, я не нехтую батьковими правилами, адже він ніколи не інструктував мене щодо саме цього сценарію. Врешті, я і не поспішаю показуватися йому на очі.
Мене зустрічає суцільний хаос. До нашого корабля пришвартувався ще один, і мій батько зі своїми Зміями рубиться з його екіпажем. Я гірко помилилася. Зрозуміло, чому ніхто не попередив мене про цю місію, бо немає жодних сумнівів, що саме ми — агресори.
Мені не слід тут залишатися.
Стіна дощу притлумлює місячне сяйво, і нас так шалено хитає, що я ледь втримуюся на ногах, хоч учасники битви цього ніби й не помічають.
Мій батько на кормі б’ється одночасно із трьома, без особливої напруги відбиваючи їхні удари своєю шаблею. Він піднявся над ними вище; його лиса голова відблискує навіть у нічній темряві. Він на диво життєрадісний; бавиться собі із тими нещасними юнаками, ніби дає їм шанс, і враз (я не встигла й оком повести) твердою рукою кладе їх усіх.
Кліва, роззброєного, притисли до грот-щогли; його супротивник вже заносить меч для смертельного удару. Проте Клів помирати не спішить — він подається вперед і зубами вириває шмат плоті з горла свого ворога. Кров хлюпає на всі боки, ледь не обливши мене.
Я аж відскакую, занімівши від цієї жорстокості. Не хочеться мені опинитися зараз біля Кліва, а якщо я раптом потраплю на очі батькові, мене чекатиме така ж доля. Пускаюся навтьоки до своєї каюти, коли раптом спалах блискавки висвітлює гору ящиків, серед яких зиркає пара широко відкритих очей. Тобі! Що він там робить? Високі хвилі плюскають на палубу, змішуючись із кров’ю, від чого поверхня стає слизькою. Мені непросто втриматися на ногах, однак мерщій підступаю до схованки Тобі. Нахилившись, простягаю йому руку.
— Ходімо зі мною! — кричу, щоб він почув мене крізь шторм.
Тобі трусить головою, надто наляканий, щоб підвестися.
— Все буде добре! — вмовляю його. — Обіцяю!
На мить мені здається, що хлопець так тут і залишиться, ніби примерзлий до місця, але він нарешті подає руку, і я витягаю його із схованки. Ми мчимо в напрямі шлюзу, і я захищаю його своїм тілом, мовби щитом, від різанини довкола нас. Тобі мерщій прослизає під палубу, і я вже спускаюсь сходами услід, коли раптом хтось позаду хапає мене. Сильні, незнайомі руки тягнуть мене угору, я відбиваюся ногами як можу, але в нападника мертва хватка. Позиція у мене програшна, та й сил малувато, щоб визволитися, але ніж все ще у мене. Тож вивертаю зап’ястя і розсікаю артерію на його руці.
Він миттю послаблює хватку, і я розвертаюся, щоб прийняти бій лице-в-лице. Усвідомлюю, що на дві голови нижче за нього, а коли піднімаю погляд, у мене падає серце. Це найкремезніший чолов’яга, якого я коли-небудь бачила; його опуклі м’язи тверді, мов скеля. І хоча поранення серйозне — він весь у крові, вона струменить на палубу — ворог тримається так, ніби й нічого не сталося. Але я його здорово розлютила.
Він кидається на мене, а я шмигаю між його ніг і лезом розтинаю його велетенське стегно. Він зойкає, проте не втрачає рівноваги; лише розвертається корпусом до мене і з розмаху лупить мечем. Якось я ухиляюся. Мій кинджал — забавка проти його зброї; треба щось робити. Тож наступного разу цілюся в руку, прямісінько в суглоб. Меч грюкається на палубу і я завдаю нового удару, проте він встигає ухопити мене за зап’ясток своєю велетенською рукою. Як тепер визволитися, не розумію, а до того ж ступнями ніяк не намацаю дошки, щоб бодай втриматися на ногах. Моя лівиця слабша, я вивертаю її, щоби вдарити його кулаком, але він хапає і друге зап’ястя. І ледь не втрачаю свідомість — ворог затиснув якраз обпечене місце, де горить свіже тавро. Все, я у полоні. І хоча я, на відміну від нього, досі озброєна, але хіба можна здужати таке здоровило?
Вітрюгани несамовито розгойдують «Діву», але на моєму боці саме провидіння — в лиці декількох діжок неподалік. Через бурю троси, які їх втримують, послабшали і от-от зовсім відв’яжуться. Це станеться за кілька секунд, а поки що треба набратися сили, щоб втриматися на місці. Якось мені пощастило вивільнити праву руку; на жаль, зробити те саме із обпеченим зап’ястям не вдається — так міцно його стиснув нападник і так нестерпно воно болить, просто через край. І от нарешті — звільнені діжки врізаються в нас і зносять аж до перил. Буря нахилила цей борт майже врівень із водою, тож інерція штовхає нас униз, і поки встигаємо бодай за щось ухопитися, обидва опиняємося за бортом.