— Ти ба! — вигукнув один із чоловіків. — Капітанська донька, і боїться води?
Вони знову зареготали зі сміховинності почутого, поки цей глум плавно не перейшов у втішне очікування.
— Думаю, настав час навчити її плавати! Як гадаєш, Бронне?
Без сумніву, це було випробування, я дивилася на Бронна повними сліз очима, не вірячи, що він розкрив мою таємницю; я була певна, що він ніколи цього не вчинить, не зможе переступити через мене.
А тоді він зіштовхнув мене за борт.
Падаючи у воду, від шоку я відкрила рот — і вода набралася у горло, від чого я, охоплена панікою, кашляла і борсалася. Я мовби знову повернулася в дитинство, коли мало не потонула; я ніби поринула у свої жахіття. Я не могла погукати, не могла кричати, — бракувало повітря, і впродовж цих жахливих хвилин мені залишалося тільки випускати дух.
Світло змінювалося темрявою, коли я занурювалася і випірнала; мої руки та ноги безнадійно пробували намацати щось тверде і безпечне — а тим часом екіпаж нагорі реготав і глумився з мене.
Врятувала мене Ґрейс. Її дужі руки тримали мене на поверхні води, поки ми плили до мотузяної драбини, яку вона спустила, перш ніж стрибнути мені на допомогу. Як тільки я плюхнулася на палубу, Ґрейс загорнула мене у покривало, а потім вилила всю свою лють на тих, хто споглядав це все і сміявся з моєї ймовірної загибелі.
— Як вам не соромно! — вона кинула в їхній бік, в той час як я ледь не викашлювала легені біля її ніг.
Вони пробурмотіли щось собі під ніс і розійшлися, а Ґрейс схопила Бронна попід руку.
— Що ти в біса коїш? — спитала вона.
Він вивільнився з її міцної руки і пересмикнув плечима, — так, ніби я була для нього пустим місцем.
Саме тоді я у повній мірі усвідомила свою мізерність. Більше ніколи нам не бути близькими. Друг, що колись у мене був, ніколи в житті такого зі мною не вчинив би. Ясно, як день — його більше нема. У нього був вибір: я або Гадюки. Тож він обрав не мене.
В той день згасла остання іскра надії коли-небудь заслужити повагу екіпажу; я відкрила для себе цілком нове значення слова «приниження» і ніколи по-справжньому не зцілилася від зради Бронна.
Але зараз, у цю мить, коли наші тіла так близько, у пам’яті зринув хлопчина, що був колись для мене всесвітом, і навіть тепер ці спогади завдають мені болю.
— Гадаю, звідси дійду самотужки! — я промовляю це якомога байдужіше. На превеликий жаль, мій голос звучить надто високо, мимовільно застряючи в горлі. Щоб це приховати, стримано киваю на знак подяки; відштовхую його і прямую далі пришвидшеним та явно схвильованим кроком. Дійшовши до батькової каюти, зітхаю з величезним полегшенням, хоч мала б відчувати страх.
Капітан сидить біля ошатного декоративного каміну (жодного разу не бачила його запаленим) і читає книгу. Пазур всівся на його плечі і клекоче — оповіщає про мій прихід. На батьковому обличчі вимальовується невдоволення, коли він розглядає мій синюватий ніс; через це я відчуваю несподіваний, до болю оманливий тріумф. Моя поведінка його здивувала. Хоч я і не мала жодних намірів, цей мій непослух виявився несподіваним кроком вперед. Проте мені слід бути обачною; я на трясовині. Тож покірно чекаю, коли почнуться неминучі репресії.
Натомість він кличе мене до столу з хлібом і фруктами.
— Підійди! Сядь біля мене!
Я роблю, що мені звеліли, одночасно оцінюючи батьків настрій перед тим, як щось сказати.
— Я завжди хотів сина… — недбало каже він, а для мене це — як удар кілком прямісінько в серце, — ти знала?
— Ні, не знала. — докладаю зусиль, щоб втримати свій голос; брешу; глибоко в душі я завжди це знала. Але ж чути це від нього? Болить більше, ніж можна собі уявити.
— Замість сина є ти, — він розчаровано оглядає мене. Ну, і чого він чекає — що я проситиму вибачення, що народилася протилежною статтю? Не дочекається. — Я б напевне знав, що робити із хлопчиком. Як мені вчинити з тобою?
Він тягнеться вперед, щоб взяти яблуко і витирає його об свій рукав.
— Гадаю, це помилка, що я виховував тебе, як сина. Щоправда, це єдиний відомий мені спосіб виростити Гадюку.
Саме так зростив мене мій батько. А він, у свою чергу, був зліплений своїм батьком. Підозрюю, ти думаєш, що я, бувало, поступав занадто жорстоко, але річ у тім, Мерріан, що саме так я формувався. Все, що я чинив тобі, я колись відчув на собі.
Він ніколи не говорив про свого батька. Взагалі ніколи. Все, що мені відомо про мого дідуся — це чутки про його жорстокість.
— Чому ж тоді, — він продовжує, піднявши яблуко догори і оглядаючи його лиск, — я не бачу себе в тобі?