— Цю паскудницю, — продовжує він, — зловили на гарячому, коли вона крала воду з бочки.
У мене аж дух перехоплює. Крадіжка припасів — це смертельний злочин. Не хочеться й думати, яке покарання вже прийняла ця жінка. Андерс! Так, її звуть Андерс, нарешті згадую я, але легше від цього не стає.
— Що б ти зробила з цією злодюжкою?
Здається, кімната йде обертом — таке важке це питання, і нема куди від нього заховатись.
Я роблю глибокий вдих і шкірою відчуваю кожнісінький погляд. Всі чекають моєї відповіді, готові погасити будь-який натяк на мою слабкість. Поглядом стрічаюся із винуватицею. В її очах — відчай і водночас надія на пощаду. Ясна річ, не в моїх силах пробачити її. Відомо, на що заслуговують злодії — позбутися якоїсь кінцівки згідно із ступенем злочину. Та я не уявляю, як буде правильно: відрубати їй руку чи язика? Від усвідомлення цієї можливості — керувати долею людини — мене розбирає сміх. Це справжнє шаленство, хоча цій жінці зовсім не весело.
— Дійсно, вона вчинила тяжкий злочин, — врешті промовляю, щосили підтримуючи вдаваний авторитетний тон, — і не заслуговує пощади.
Поглядом стрічаюся з батьком, в його оці жевріють іскри тріумфу.
— Зараз киньте її на гауптвахту, а потім висадимо її на берег. Нехай відчує істинний смак спраги.
Мої слова вмить гасять іскру задоволення на батьковому обличчі. Я помилилася. Він волів би почути зовсім інше. Кидаю погляд на Бронна, чекаю від нього хоч якусь крихту розуміння, захоплення чи поваги. Але він, як завжди, мовчить, обличчя немов кам’яне, і тоді в мені закипає лють. Що ж, обійдуся без його підтримки.
Андерс наче відчуває, що їй загрожує, і заходиться благати в мого батька прощення. Та один із вартових сильним ударом в лице змушує її замовкнути.
Батько наказує Кліву:
— Зроби це!
Жорстокий усміх перекошує Клівове обличчя. Ступивши всього три кроки, він опиняється коло бранки і перерізає їй горло. Пазур махає крильми; важко збагнути, що він прагне цим сказати: «ганьба» чи «так і треба». Мене нудить від блискавичності цього рішення, від брутальності, проте змушую себе не відводити очей. Правду кажучи, саме тому мене й покликали. Андерс все одно померла б — такий її присуд; однак батько сподівався, що саме я віддам наказ. Він добре знає, що я далеко не вперше споглядаю останній спалах життя в очах того, хто вмирає; безліч разів я була змушена на це дивитися. Батько свято вірить, що всі ці випробування, до яких він мене силує, обов’язково змінять мене.
— Прибери це.
Підлеглий миттю підступає до тіла і витягує його з кімнати. Вбита залишає по собі кривавий слід, нібито востаннє просить допомоги. Її скоро забудуть, зітруть з лиця землі.
Залишившись наодинці з батьком, я готова прийняти на себе вогонь його люті. Проте він мовчить, а це лихий знак. Мрію, аби хоч хтось крім нас зостався у цій каюті. Зрештою батько починає. Його голос начебто м’який, але зловісний:
— Ти добре знала, чого саме я хотів від тебе.
— Знала… — не бачу сенсу йому суперечити.
— В такому разі, чому не зробила цього? Мерріан, чому ти й далі пручаєшся?
Що я можу відповісти? Правда ніколи не запульсує у моїх скронях. Вона ніколи не долине до його вух. Ніхто її не почує. Я ледь дихаю. Але таки знаходжу слова, щоб бодай трішки йому догодити.
— Я стараюся, батьку! Скоро я навчуся віддавати такі накази, які ти хочеш!
Здається, він не вловлює тремтіння мого голосу, коли промовляю цю брехню.
Він підходить до ілюмінатора і вдивляється в темний океан.
— Пам’ятаєш, як була маленькою? Ти сідала поряд зі мною і вишиковувала на моїх мапах кораблики, а потім «відряджала їх у бій». А ще ти плавила над полум’ям свічки сургуч і поливала ним кораблі, наче кров’ю. Дарма я не відлупцював тебе за стільки зіпсованих мап, але тоді мені це і на думку не спадало. Радше навпаки, я пишався від думки про те, якою ти станеш, коли підростеш.
— Пам’ятаю, тату. На пальцях понині видно обпечені місця, — я промовляю, ледь всміхаючись.
— Та всі твої здібності розвіялися, залишивши по собі лише слабкість. Гадаю, ти розумієш, до чого я веду? Певен, ти добре знаєш, до чого мене змушуєш!
Знаю дуже добре. Моя німа непокора ще жодного разу себе не виправдала. Батько простягає мені свій кинджал.
— Прошу тебе, — звертаюся до нього, воліючи цього уникнути. — Невже знову?
Мовчання у відповідь.
— Клянуся, що колись зможу. Наступного разу…
— Візьми його! Це не просто наказ, а випробування.