Я протестую, безнадійно пробуючи його переконати:
— Якби ти дав мені ще один шанс…
Батько миттю підступає до мене. Він хапає мене, і його обличчя опиняється на рівні з моїм. Відчуваю, як лезо торкається моєї шкіри. Його дратує моє нахабство, тому він так швидко дихає, повільно опускаючи кинджал все нижче, щоб залишити його у моїй руці.
Мене аж трусить в ті лічені секунди, поки він крокує назад, щоб спертися на край столу. А мені немає куди тікати.
— Зроби це, — батьків голос у запалі аж тремтить.
Я встромлюю лезо у ніжну плоть своєї долоні і відчуваю, як лице обпікає сором. Краплі крові прудко виринають на поверхню ще до того, як я повільними круговими рухами розтираю їх другою долонею. Далі кров крапає на підлогу.
— Це видовище не приносить мені жодного задоволення, — говорить батько, проте його усмішка із відтінком садизму промовляє інше, — зрозумій, все це задля твого ж добра.
Він повторює це щоразу, коли хоче вибити з мене слабкість та нерішучість. Колись я вірила йому. А зараз роблю все, аби тільки вижити.
Направду, це не дуже боляче, адже потрібно зовсім трішки крові — лише малесенький надріз. Цього достатньо, щоб нагадати мені про його авторитет; якраз вистачить, щоб мене принизити. Я слухаю звичний батьків монолог про те, як він прагне мене захистити. Він торочить, що я — найлютіший ворог сама ж собі. Якби я була слухняна, то порятувала себе від болю, і все б обійшлося без оцих настанов…
— Ми воїни, Мерріан, а воїн не має права бути слабким!
Батько підходить і забирає свого кинджала. Мене аж млоїть від усвідомлення, що глибоко в душі я досі очікую його похвали; ніби жадаю повернути час, коли я його обожнювала — перш ніж почала боятися. Він відходить від мене, повернувшись спиною, а я лютую через те, що почуваюся такою нікчемою, ніби я — повний нуль. Відкривши одну зі своїх багатьох скринь, батько витягує паку тканин і простягає мені:
— Візьми, це тобі!
Трішки збентежена, беру її в руки, стараючись не забруднити тканину кров’ю. Зміям зовсім не пасує шовкова м’якість та аквамариновий колір подібного убрання. Розтрусивши згорток, бачу сукню, яка мало чим відрізняється від тієї, що зараз на мені: лінії мережива скидаються на хвилі океану, а манжети та виріз оздоблені перлами. Найнедоречніше одіяння для життя на борту корабля.
— Ми очікуємо високого гостя. Мені потрібно, щоб ти його вразила. Зможеш?
— Звісно, батьку! — ось наказ, який мені під силу.
— Чудово. Ступай переодягнись. Пізніше я пошлю по тебе.
Схоже, аудієнцію завершено. Тож покидаю каюту, намагаючись не посковзнутися на великій плямі крові.
Прямую на палубу — ковтнути свіжого повітря. Коли оминаю Змій, що воскують дошки для захисту від гниття, порив вітру на мить здіймає мою спідницю, і її край рветься у далечінь моря, що розкинулося попереду. Давно навчилася давати собі раду із такою непрактичною річчю, як сукня; вона ніби знак для всіх, хто стрічається мені на шляху: ця дівчина поки що не повноправна членкиня екіпажу. Ніколи не бачила, щоб інших змушували носити спідниці, тож схиляюся до думки, що це ще одна батькова тортура. О, як вона мене дратує! Краї спідниці постійно волочаться по калюжах на палубі, тому вона весь час мокра. Коли я вже зміню цю кляту одежину на якусь іншу, хай навіть ще незручнішу? Зачіпаюсь поглядом за такелаж;[1] бачу, як на вершині щогли виблискує чийсь гарпун, але з такої відстані мені важко відрізнити чоловіків від жінок. Як же кортить зірвати з себе ці осоружні спідниці і приєднатися до них.
Долоню поколює, і я стискаю її в кулак, сподіваючись, що ніхто не помітить мого сум’яття. Гадаю, не помітять. Насправді, їм чхати на мене; часом здається, що на цьому кораблі я — невидимка.
Смерть Андерс розхвилювала мою кров, хоч для мене все це не в новинку. Першу страту я побачила у шість років. О так, першу я добре запам’ятала. Увесь екіпаж зібрався за штурвалом корабля. Щось зловісне заполонило повітря, так що навіть маленька я відчула — трапиться щось лихе.
Із бригу[2] витягли чоловіка. Очевидно, він просидів там дуже довго, бо виглядав жалюгідно: виснажений, побитий, брудний. Мене ледь не знудило від його смороду, що доносив вітер.
Капітан став над тим зіщуленим чоловіком і доповів нам про його зраду. Той начебто не спромігся виконати довірене Капітаном завдання. Направду, я не розуміла, що відбувається, допоки Капітан не схопив його за волосся, щоб перерізати горлянку. Це його улюблене місце. Так, батькові подобається вбивати, милосердя йому не властиве. Перед тим, як завалитися вперед, чоловік різко опустився на коліна; із рани бульбашками била кров, заливаючи тіло вбитого дивним та моторошним ореолом.
1