Тої ж миті, коли хлопчик тікає, я помічаю боцмана Рена. І чого він так втупився в мене? Привітно усміхаюсь, але він бурчить собі щось під ніс, відтак переводить погляд на третю щоглу. Рен — небалакучий тип.
Ледь чутний скрип дощок змушує мене оглянутися, але я одразу ж заспокоююся, коли впізнаю, хто це.
До мене підходить Ґрейс — єдина Змія, якій я завжди радію. Ідеальний крій її форми дозволяє повну свободу рухів. Цій жінці зброя непотрібна, адже саме її тіло — спритне, сильне та убивче — найкраща зброя. Вона спиняється поряд і похмуро задивляється у морську далечінь.
— Щось не так? — я перша порушую мовчанку.
Вона хитає головою. Як же вона схожа на пантеру. Її неймовірні чорні очі зустрічаються з моїми — бруднувато-сірими.
— Я знаю про Андерс.
Я знизую плечима.
— Ти її не вбила.
Напевне, сотий раз запитую себе, якої Ґрейс про мене думки. На сім років старша і найбільш шанована серед жінок на кораблі, вона знає мене краще, ніж будь-хто; роками вона тренувала мене у битвах, добре уявляє, на що я спроможна і знає всі мої таємниці… Однак вона мовчить. Ґрейс регулярно доносила на мене батькові, коли я применшувала свої вміння. Невже вона підозрює, що я радше врятую, ніж уб’ю? Чи відчуває, що в моєму серці геть немає місця для вбивства? Чи може вона вірить, як і мій тато, що з плином часу я навчуся бути однією з них — горлорізом для мого Короля? Вона близька мені, наче сестра, та поки вона Капітанова підлегла, я не можу повністю їй довіритися. Я не довіряю жодній душі.
— Мені сказали, що до нас прибуває гість, — промовляю, делікатно змінюючи тему.
— Так, це правда. Тобі слід підготуватися.
Показую їй ту огидну сукню.
— Бачила, що маю одягнути?
Вона кидає на одежину похапливий погляд.
— Облиш. Я тобі допоможу.
Коли проходимо під палубою, зиркаю на Змію:
— І хто ж він, цей гість, якого так треба вразити?
— Хіба Капітан не сказав тобі? — дивується вона. — Схоже, сам Принц Торін прикрасить наш корабель своєю присутністю. І ще до того, як ти спитаєш, відповідаю: і гадки не маю, навіщо.
Королівський візит? Це щось новеньке. Ми завжди пришвартовуємося на Першому Острові: там батька викликають або до суду, або на зустріч із королем — за новими наказами.
І Капітан завжди відправляється сам. Король бажає таємно керувати справами, тому ніхто з екіпажу «Діви» не присутній на цій зустрічі. Навіть Принц нічого не знає про потаємні накази свого батька — так, у всякому разі, кажуть. От мені і цікаво, кому забажалося зробити цей візит: батькові чи Королю? І чому саме тепер?
Щодо Принца, про нього мало що відомо, його особа огорнута таємницею. Дехто має його за боягуза, що втечею зганьбив свого батька; інші ж твердять, що він — відданий книгам вчений. До мене навіть долітали чутки, що під вигаданим іменем він веде проти Короля секретну війну, і вони не бачилися роками. Якою б не була правда, точно відомо: Принц рідко з’являється на люди. І ось така дивина — він їде сюди. Навіть не уявляю, що задумав мій батько, та схоже, добром тут і не пахне.
Трішки відпочиваю у своїй каюті, хоч двері зовсім не дають відчуття захищеності. Каюта тісна і вбога: ліжко займає усю довжину однієї стіни і меблів майже немає. Можу на пальцях однієї руки перерахувати всі свої пожитки: одяг, ніж, скриня, миска для вмивання та нічний горщик.
Ну і ще нова сукня.
Я кидаю її на підлогу і стрибаю у свій гамак. Ґрейс нахиляється за сукнею і кривиться:
— Із якого опудала Капітан це зняв?
— Страшно й подумати! — можливо, це шмаття належало жінці, з якою він розважався у своїй каюті, коли ми востаннє пристали до берега. Або ж здер із мертвого тіла як трофей. У всякому разі, мені не хочеться це уявляти.
Ґрейс, посміхаючись, струшує сукню і промовляє:
— А хіба він не знає, що для твого респектабельного вигляду нової сукні явно замало? — ліктем штурхає мене в бік.
Із моїх уст вилітає зойк удаваного обурення і рвучким рухом я змушую себе піднятися. Треба із цим покінчити.
Ґрейс допомагає мені одягнути сукню. У ній виявляється аж сім шарів тканини, що формують пишну спідницю, а корсет із глибоким вирізом такий щільний, що я ледь дихаю.