Перехилившись, вивчаю фігуру, прикріплену до краю носа корабля. Жінка, вирізьблена із чорної деревини, вигинається уперед; сукня та мантія здіймаються від вітру; стан перехоплено мотузками; на грудях майоріє червона квітка, а з серця тече кров. Вона — та сама діва, на честь якої назвали корабель, і вона — моя мати. Батько не говорить про неї; лише єдиний раз він знехтував цим правилом і відкрив мені, що вона була його великим коханням. Невдовзі після мого народження її вбили, після чого батькові вирізьбили фігуру із чорного дерева, яке знайшли у чорних лісах Третього Острова, і він перейменував корабель. Така його відданість змусила мене повірити в те, що він розуміє силу справжньої любові і бажає її мені. Тепер я думаю, що помилялася, і жінка, влита у тіло корабля, бачиться мені у новому світлі. Ми обоє вириваємося з тенет цього корабля, а я, як і вона — просто шмат деревини. Який жах!
Хтось до мене прямує, і я піднімаю голову. Бронн покинув гулянку. Він зупиняється біля перил і повертає обличчя до моря; завбачливо на відстані, але досить близько, щоби пильнувати за мною. Гадаю, для того, щоб я раптом не утнула якоїсь дурниці. Батько не дозволить собі позбутися такого товару.
— Ти знав? — запитую я суворим прокурорським голосом — все-таки колись ми товаришували.
— Капітан каже нам лише те, що вважає важливим!
— А як же я? — кидаюся на нього. — Чи хтось на цьому кораблі скаже мені, що саме є важливим? Може, ти?
Він мовчить, глухий до мого болю, і в розпачі я відвертаюся. Тепер, як ніколи, його мовчанка вражає мене просто в серце, адже колись Бронн відкрив би мені геть усе. Він поселився на «Діві», коли мені було лише п’ять. Батько знайшов його на доках; сирота, що виживав лише з крадіжок на кораблях; юна сила, налита аж по самі вінця. Батько скористався нагодою — і з малого злодюжки виростив убивцю. Щойно хлопець став юнгою, швидко присоромив половину екіпажу своєю здатністю блискавично видиратися на щоглу і гойдатися на вітрилах. Бронн був старший за мене на три роки, але не заперечував, щоб я всюди за ним швендяла; а скільки він витратив часу, поки навчив мене в’язати морські вузли! Словом, я його обожнювала.
Але що спільного у того Бронна, з яким я зростала, із цим злодюгою, що вбиває із філігранною точністю, ніби й не доклавши зусиль — так, у цьому він майстер, яких пошукати. Серед нас, двох дітей, що виросли на цьому кораблі, йому більше годиться успадкувати батькову справу.
Усе змінилося після його Ініціації. Вона стала не просто кінцем нашій дружбі, ба більше — побачивши мене здаля, Бронн негайно зникав із виду, а на одному кораблі це — справжній подвиг. Втрата найкращого друга залишила в моїй душі глибоку рану, але те, що сталося потім, виявилося значно гіршим. Щоб затягнулися шрами від його зради, знадобилося чимало часу. Хоч-не-хоч, я змусила своє серце закам’яніти.
— Я і не думаю стрибати, якщо тебе це хвилює!
Я навіть не намагаюся приховати злість, тому що, дідько, він добре знає, що я цього не зроблю. Він повертається до мене обличчям — скам’янілим, байдужим, без тіні розкаяння.
— Ти це зробиш? Вийдеш за нього?
— Хіба у мене є вибір?
Залягає мовчанка. Вже сутеніє, і у пам’яті зринають спогади про те, як ми із Бронном разом споглядали зорі. Якось дуже давно я довірила йому всі свої таємниці, — навіть про страх води розповіла. Щоб я менше боялася, ми, бувало, лежали горілиць під нічним небом і він доводив мені, що зірки — це такі собі морські мапи, які віддзеркалюють усі пройдені нами шляхи. «Якщо раптом ти заблукаєш, небо обов’язково вкаже шлях додому!» — мене трішки бентежила ця думка, адже «Діва» завжди була моїм домом, і якщо я тут, то як же мені загубитися?
З першого погляду ясно, як ми віддалилися одне від одного. Це обличчя, колись таке щире, тепер кам’яне та непохитне; остаточно закрите моєму світу.
Я відвертаюся, відганяючи ці спогади подалі.
— Не прикидайся, що тебе це хвилює! Йди під три чорти, Бронне!
Через знайомий звук — черевики тупотять по дереву — дивлюсь угору: хто ж іще не витримав цього комедійного дійства? На мій превеликий подив, Принц Торін власного персоною кинувся мене шукати.
Силуючись не перечепитися за свою спідницю, стаю на ноги — адже не личить розсідатися під час бесіди із королівською персоною.
— Ось я тебе й знайшов! — Торін зиркає на Бронна, — чи могли б ви залишити нас наодинці?
Та замість піти Бронн ще ближче підступає до мене.
— Наказано не відходити від неї ні на крок!
Навіть не знаю, що гірше: упевнитися, що його товариство — це лише вимога мого батька, чи те, що він насмілився кинути виклик самому Принцу?