Їхня жахлива смерть — моїх рук діло.
Оглушена почуттям провини, мовби в тумані, я помічаю, що «Діва» відступає якраз тоді, коли океанський хижак тріпоче чотирма крильми, силуючись злетіти в повітря. Завдяки нашому зв’язку я знаю: його мало обходить наша битва, обов’язок чи моральність. Його цікавить лише свобода. Він виривається з океану — і ми бачимо довгі ноги з кігтями. Гігантські пазури чіпляються за «Мстителя», і коли він відштовхується від води, то піднімає із собою наш корабель.
Я хапаюся за все, що потрапляє мені до рук, аби лише не випасти, а хижак летить собі незграбно, розсікаючи повітря. І перед тим, як впасти назад у воду — перший політ виявляється невдалим — після довгої сплячки крила ще слабкі, — він трощить «Мстителя».
На місці корабля зостаються самі уламки, і я хапаюся за дерев’яні дошки, що тримають мене на плаву, із жахом розглядаючи побоїще, яке сама ж влаштувала.
— Бронне! Ґрейс!
Я шукаю їх поглядом, але не можу знайти; гукаю знову і знову, але ніхто не відкликається.
Та до мене долинають голоси інших членів екіпажу, які з усієї сили стараються втриматися на плаву в цих крижаних водах, і я тамую свій страх за Бронна і Ґрейс. Кусаючи губи, щоб вони не тремтіли, я оцінюю ситуацію.
Океанський хижак підштовхнув нас ближче до берега, а сам став своєрідним бар’єром між нами та «Дівою».
Якщо ми не виберемося з води, то помремо від переохолодження. А це означає, що доведеться кинути виклик Західному Острову.
— Прямуйте до землі, — я ледве дихаю, тож не можу крикнути голосно. Силкуюся знову: — Йдіть до берега!
Мої найстрашніші сни збуваються.
Відчуваю, як океан поглинає мене, стискає в залізних обіймах, та я відбиваюся. Відкинувши страх, щосили гребу вперед, стараючись не дивитися на мертві тіла навколо. Ледь не захлинаюся, коли бачу Райнса, що лежить на бочці — його очі на наполовину обгорілому обличчі втупилися в мене пустим поглядом.
Стільки смертей на моїй совісті… Моя пихатість убила їх усіх.
Згодом я помічаю уламки недалеко від берега, тож імовірно, що ті, кому вдалося вижити, вже прямують до найближчої печери на Острові. Бронн та Ґрейс повинні бути серед них. Мусять бути.
А тоді я бачу її — «Діву», що поволі прямує до Острова; навіть здалека видно, наскільки вона понівечена. Можливо, вона й не знищена дощенту, як «Мститель», однак у такому стані вона далеко не зайде. А це означає, що мій батько зі своїм екіпажем направляться до Восьмого Острова, щоб полагодити корабель.
Направляться саме туди, де — я певна — знаходяться мої друзі.
XXI
Береги Восьмого Острова іскряться — здається, що на піску розсипані діаманти, які засліплюють сяйвом, простягаючись аж до дюнного лісу. Там розкинулися джунглями пісколюби, за якими гори із засніженими вершинами заступають обрій.
Я неймовірно виснажена, налякана, у синцях і подряпинах — однак насолоджуюся красою цієї місцини.
Я розпласталася на пляжі, зануривши руки в пісок. Піщинки такі крихітні й мерехтливі, що нагадують скалки переливчастого скла, вони ніжно торкаються шкіри — і мої руки аж тремтять від хвилювання.
Далі я біжу по лісу, і мене охоплює дивне відчуття — ніби я знаю, куди прямую. Я не зупиняюся, щоб осмислити це — не маю часу, — просто йду стежиною, яка мала б привести мене туди, куди згодом прийде мій батько.
Силкуюся не думати про решту членів екіпажу «Мстителя». Я бачила, що декотрі з тих, хто вижив, видиралися вгору по пісках, і перед тим, як їх покинути, я запевнилася, що вони в нормі. Я не дивилася на тіла, які винесло на берег ще до того, як я ступила на землю, — хвилі виштовхнули їх швидше, ніж я допливла. Я впевнена, що Бронн і Ґрейс живі — вони ковані зі сталі. А Гарлі? Її ніщо не зупинить, це вже точно. А що з Аною? Мене охоплює паніка та вина, тож біжу ще швидше. Я мушу знайти їх до того, як мене випередить батько.
Ліс не менш чарівний, ніж пляж. З товстих дюн виростають трави, схожі на бамбук; ними грається ніжний вітерець, і вони ніби танцюють з переливчастим звуком. Земля вкрита пишним килимом листви, і крізь пісок квіти пускають паростки — не знаю їхніх назв, одначе всі вони неймовірно красиві. Коли знову пускаюся в біг, мелодія вітру перетворюється на моторошний гул, і в голові клубочиться думка, що вражаючі пісколюби можуть слугувати хижим звірям надійним укриттям. Я досі не натрапляла на диких тварин, однак знаю, що вони десь поряд — чула шурхіт, коли ці створіння тікали, побачивши, що я наближаюся.