Выбрать главу

Мій погляд зачіпається за рослину яскраво-блакитного кольору — і я різко зупиняюся. Я вже проходила повз неї, це точно. Важко дихаючи, я оглядаюся довкола — і моє серце враз завмирає, адже я впізнаю цю місцевість. Ліворуч від мене — вигнута рослина пісколюба; попереду — тростина, переламана навпіл, на яку я натрапила, ідучи цим самим шляхом.

Як я могла пройтися по колу? Я точно йшла тільки вперед… Та коли я знову минаю знайомий килим листви, то аж скрикую від розчарування. У мене немає часу ходити колами!

Полишивши цю стежину, я змінюю напрям і йду через трави, біжу до печери, проте досить швидко помічаю, як стихає шурхіт хвиль, що б’ються об берег, як усе слабшає аромат солі. Я рухаюся в протилежному від води напрямку.

Я добре орієнтуюся у просторі. Тут щось таки відбувається. Але я не покину своїх друзів, тож пришвидшуюсь і біжу з останніх сил, груди вже палають вогнем, а ноги підкошуються.

Продираюся крізь густі хащі — й нарешті бачу п’ять дерев’яних хиж, ідеально захованих у лісовій глушині. Я невимовно втомлена.

Мене оглушає хвиля кришталево-чистого усвідомлення — я таки дісталася туди, де повинна бути. На галявині повітря солодше, аромати гостріші, а світло ясніше. Картина ніби знайома, та одночасно незвична — наче фрагмент забутого сну. Тут я не відчуваю небезпеки, натомість приходить такий жаданий спокій.

Я мовби у трансі, спершу й не помічаю, як у найближчій хижі відчиняються двері — і звідти виходить жінка з шаллю на голові.

Її спина сутула, час поборознив обличчя зморшками — жінка помітно в літах, однак в її опалових очах грають вогники, і коли вона впивається в мене поглядом, я бачу мудрість в її очах.

Вона бліда, така бліда, що й не скажеш, коли вона востаннє бачила сонце — мабуть, тоді ж, коли її сиве скуйовджене волосся бачило гребеня. Я впізнаю її, хоч і не мала б, і на якусь мить мені віднімає мову. А тоді беру себе в руки.

— Прошу, допоможіть! Мені потрібно дістатися до пляжу, — та ці слова вже й не потрібні. Будь-які слова зараз зайві.

Вона підносить кістлявого пальця до губ, а тоді вказує на мене і кивком запрошує підійти ближче.

Вона чекала на мене.

Хоч мені напевне не варто довіряти незнайомцям, однак все це здається таким природним і правильним… Жінка із розумінням усміхається мені, розвертається і, накульгуючи, повертається до хижі. Трохи провагавшись, я йду за нею.

Хижа наскрізь пропахла землею, вогкістю і ще якимсь незнайомим мені огидним запахом. У кутку палає невеличке вогнище; над ним кипить казанок. Старенька, похитуючись, підходить до нього, знімає і наливає його вміст у два бруднющих горнятка, а тоді простягає мені одне.

Це вариво тхне важким солодкавим ароматом, і я не надто рвуся піднести його до губ, однак жінка заохочує мене жестом руки. Глибоко вдихнувши, я вливаю у горло прогірклу рідину.

Після неї залишається бридкий післясмак, але по тілу притьмом розливається тепло, і смертельна втома поступово минає. Жінка спостерігає за мною проникливим поглядом, і коли вона знову наповнює моє горня, я дякую їй.

У кімнаті майже немає меблів, зате кожен квадратний сантиметр стін вкритий поличками, на яких рядами стоять банки з висушеними рослинами, кістками тварин, зідраними шкурками і ще безліччю не менш огидних речей.

Навіть звідси я певна, що в одних банках бачу консервовані серця та очі, а в інших — ембріони тварин. Все вкрито шаром пилюки, адже роками їх ніхто не торкався.

— Ви можете мені допомогти? — питаю я.

Та я досі не певна, якої саме допомоги прошу. Знаю, є щось, що я повинна зробити, якесь місце, де я зобов’язана бути, однак мої думки й відчуття ніби в тумані.

— Можу, і навіть більше, ніж ти собі уявляєш! — вона із зусиллям опускається на підлогу і лише тоді, коли я влаштовуюся навпроти неї, продовжує. — Я впізнаю твоє обличчя.

— Я ніколи не була тут раніше, — відказую їй. — Я зі Східних Островів.

Вона хихоче, хоч я не бачу тут нічого смішного.

— Ти думаєш, що я стара, але я нічого не забуваю.

Гадаю, вона таки помиляється — наші стежки ніяк не могли перетинатися, тож від сум’яття я починаю дратуватися:

— Я не маю часу на загадки.

Якийсь час жінка мене уважно роздивляється. Тоді ледве зводиться на ноги і прямує до поличок.

— Твій ворог — нетерплячість. Якщо ти хочеш його здолати, то мусиш слухати.

Ці слова мене зацікавлюють.

— Ви говорите про мого батька?

Жінка затримує на мені погляд:

— Ти маєш на меті вбити Гадюку.

Безпомилково відчуваю нутром спалах непевності.