— Так!
— І все ж ти досі непевна…
Я зітхаю, роблячи великий ковток бридкої рідини, аби лиш не відповідати.
— Я хочу рятувати життя, а не обривати їх. Ти ж знахарка! Правда, ти відчуваєш те саме?
Колись я часто так казала. Вже й не пригадаю, коли ці слова стали брехнею. Дійсно, ніби сто років пролетіло відтоді, як я кохалася у знахарстві.
Вона іронічно посміхається.
— Я ніколи не говорила, що я знахарка.
— Хто ж ти?
— Я — Естер. І твій візит зовсім не випадковий, Мерріан. Пройшло багато років, але ти врешті повернулася.
Я ковтаю слину, переконана, що знову опинилася в обіймах магії. Вона привела мене сюди: тільки-но я ступила на берег — як хтось наклав на мене чари. Вони й зупинили час. Мене чомусь зовсім не дивує, що Естер знає моє ім’я.
Огидні банки. Цей напій. Чаклунство. Я вважала, що всі Маги давно померли.
Однак я сиджу поряд із чарівницею. Магія, яку я вивільнила із себе, призивавши океанських хижаків, повільно лізе по моїх грудях і вмощується там, ніби чогось чекаючи. Подібне тягнеться до подібного. І вперше за весь цей час я бачу Естер чітко — так, ніби туман навколо неї розвіявся. Вона не така вже й похила, як я гадала, просто час їй не благоволив. Або ж це магія її змінила.
Тобто — замаскувала.
Навіть якщо Естер відчуває мою магію, вона не подає жодного знаку. Натомість бере щось з полички і простягає мені. Моє серце завмирає. Хоч і брудна, ця брошка просто вражає своєю схожістю із компасом, подарованим Ґрейс. І коли я очищаю її від бруду, вона відкриває мені ті самі рожевий гребінець та черепашки каурі, оправлені в золото; літера «Г» колись була вишита найтоншою ниткою. Вони надто схожі, щоб вважати це просто збігом.
— Вона носила її щоденно…
Раптом я збагнула: вона сказала, що впізнає моє обличчя — мабуть, вона знала когось, дуже схожого на мене. Я думаю про маму, і від радості моє серце шалено стукотить.
— Ця брошка належала комусь, схожому на мене?
— Так. Перед тим, як її поховати, я забрала брошку від її тіла. Твоєї матері.
Серце, що мчалося галопом, раптово зупиняється, розтрощене вагою нежданого горя. Мить мені важко дихати. Я й сама дивуюся, як сильно плекала надію на те, що моя мама все ж таки жива. Тепер я усвідомлюю її смерть. Розповідь про маму була найкращою з історій Ґрейс, а слова Естер загасили вогник моєї мрії.
— Ви розповісте мені про неї? — мій голос здавлений; він ніби не мій, а самотньої дитини, якою я колись була, — дитини, що ридала ночами, захлинаючись тугою за материними ніжними обіймами.
Очі Естер блиснули смутком.
— Вона була доброю душею. Її серце вміло любити. Особливо свою дитину, — Естер киває на мене. — Вона була мені подругою… — жінка важко зітхає. — Вона тут жила. Тепер тут нікого нема. Вона була налякана, так налякана… І вона недарма боялася — я знайшла їхні тіла.
— Тіла? — я шокована.
— Її вбили, — Естер дивиться на мене поглядом, повним жалю. — Пробач мені, але правда завдасть тобі болю.
Я міцно стискаю брошку. По правді, я давненько з болем на «ти».
— Мені потрібно знати…
Естер ствердно киває.
— Коли вони побралися, оселилися в хижі по сусідству з моєю. Скоро народилася ти — красунечка-дівчинка. Вони аж сяяли від щастя.
Вона робить паузу і всіма фібрами моєї душі я жадаю, аби вона завершила свою історію на цьому моменті, адже я знаю, що не бути щасливому кінцю.
— Для всякої дитини з Острова подорож до пісків — значуща подія, — продовжує Естер. — Всі острів’яни повинні навчитися чути землю та океан, однак ця дитина з Острова була далебі не проста. Щасливі батьки сміялися, повертаючись додому з пісків, бавили дитину, а тоді йшли звивистою стежкою через дюнні ліси. Високі дерева були гарною схованкою, тож чоловік біг уперед, ховався, а жінка запитувала дівчинку, куди подівся її тато. А коли вони наближалися до дерева, він вистрибував з-за нього, і дитина з полегшенням сміялася.
— Але в один з таких разів він не з’явився, і жінка злякалася. Міцно притиснувши до себе дитину, вона побігла в лісові хащі шукати чоловіка. Він лежав мертвий, з ножем у горлі. Його рот був відкритий, ніби він от-от мав закричати, попередивши жінку про небезпеку; у відкритих очах досі палав страх, а кров текла по його шиї, наче багряні сльози смутку. Жінка кинулася тікати. Але вона знала, що їй не сховатися, знала, що хто б не вбив її чоловіка, він полював і на неї. Тож вона зробила лиш те, що могла. Поклала свою дитину на густу траву в надії порятувати її від цього фатуму, і перед тим, як втекти, подарувала їй на прощання лиш поцілунок в голівку і єдину сльозу. Вона більше ніколи не повернулася.