— Я згоден торгуватися: ти в обмін на них, — він тикає дулом пістолета у скроню Ґрейс, — гадаю, саме я отримаю вигоду, але тим не менше…
Я не знаю, що робити; паніка піднімається в мені, наче жовч, і я зіщулююся у своїй схованці. Ясна річ — це пастка, проте що це все означає?
— Мерріан! Я знаю, що ти десь тут на цьому жалюгідному Острові. Здайся, або вони помруть. Перша — вона, — він сильніше притискає пістоль до голови Ґрейс і навіть на відстані я бачу, як вона тремтить. — Я порахую до десяти. Один…
Усе, в чому я поклялася — помститися за Східні Острови, своїх друзів, сім’ю, аби змусити Адлера заплатити за все зло, — миттєво зникає. Залишається тільки Ґрейс. Ґрейс — моя сім’я, і я не дам їй померти.
— Два…
Я глибоко вдихаю, щоби заспокоїтися. Пора! Я виходжу.
— Відпусти її, Адлере!
Я помітила його — спалах сум’яття від того, що я звернулася до Адлера по імені. Та на його обличчі одразу вималювалася вдоволена посмішка, ніби він знав, що я все одно прийду.
А тоді він прострілює Ґрейс голову.
Її міцне тіло падає на землю ще до того, як мій крик відлунням котиться в повітрі.
Спіткнувшись, я лечу на пісок — вражена, тягнуся руками до Ґрейс, ніби можу повернути її до життя. А тоді мій смуток обертається люттю, я зриваюся на ноги і мчу до неї. Люди Адлера силуються схопити мене, проте, палаючи злістю, я вириваюся і шалено дряпаю їх; мої нігті, мов пазури здирають шкіру з їхніх щік і рук. Я знову, не стримуючись, роблю ривок — все наче в тумані, я відчуваю, що під моїми ударами ламаються кістки. Мене хапають ще більше рук, а я звиваюсь і б’юсь ногами, жадаючи вбити їх за те, що вони зробили. За все! Але крізь шум лунає наказ Адлера.
— Досить! — він спантеличений. Адлер не знав і половини того, на що я здатна. — Або я пристрелю і його.
Я озираюся і бачу, що Адлер цілиться пістолем у голову Бронна, тож миттю здаюсь. Мені зв’язують руки мотузками, а я дивлюся Броннові в очі, поглядом вибачаючись за своє спізнення. В його очах — полегшення, що я жива. Тоді мене штовхають, і я стаю навпроти Адлера, чиє обличчя заляпане кров’ю Ґрейс.
— Знаєш, — починає він таким тоном, ніби ми вже не вперше бачимося за ці місяці, — дбайливість — це твоя ахіллесова п’ята. І завжди нею була. Робить тебе вразливою. Змушує стікати кров’ю.
— Я здавалася — тобі не потрібно було її вбивати, — я аж задихаюся від люті.
Адлер скрушно хитає головою, вдавано співчуваючи.
— Вона зрадила мене. Тож так! Я вбив її. Просто хотів, щоб ти це побачила. — Він кидає своїм людям: — Зберіть наші іграшки. Ми беремо їх на «Діву».
Адлер витягує кляп Ґрейс й запихає його мені в рот. Я відчуваю смак її крові, це так нестерпно, що мені хочеться ридати.
Мене з Бронном женуть до човнів із веслами, приставивши пістолі до наших голів. Наближаючись до «Діви», я дивлюся на Ґрейс, що лежить на пляжі, непохована. Пісок довкола неї червоний від крові, яка поволі просочується в тіло Острова…
Я завжди відчуватиму цю втрату.
Екіпаж на кораблі помічає нас і голосно глузує. Коли ж мене і Бронна витягують на палубу — вони гуртом б’ють нас, а тоді кидають до Адлерових ніг.
— Лишень погляньте, кого я повернув додому! — Адлер переможно вигукує своїм людям, а вони радо вітають цю знахідку, — як добре, що ти повернулася, Мерріан!
Я силуюся відповісти, проте крізь кляп чутно лиш белькотіння.
Адлер прикладає долоню до свого вуха.
— Що ти там промимрила? Не чую тебе… — він нахиляється вперед і витягує кляп.
Я випльовую повний рот крові на його черевики — коли мене били в лице, я прокусила язик — а тоді підіймаю голову й дивлюся на нього.
— Я сказала, що наші почуття взаємні.
Двоє чоловіків зводять мене на ноги й міцно тримають, поки Адлер широким кроком підходить до мене.
— Мушу зізнатися, я трішки хвилювався, що тебе вб’ють, я не зміг би на це дивитися… Проте все вийшло просто дивовижно.
— Тоді зроби це! — вигукую я.
Якщо мені й судилося померти, нехай це станеться швидше. Але я більше не викажу свого страху.
Адлер регоче, і його екіпаж бере з нього приклад. Та коли оглядаюся довкола, бачу, що не всі сміються. Можливо, я вигадую, однак здається, що декому з них не по собі. Може тому, що їхній Капітан трохи перегинає палицю, вбиваючи свою плоть і кров? Або ж після зустрічі з океанськими хижаками в них пропав апетит до бійок.
— Мерріан, Мерріан! — протягує Адлер, ніби розважаючись. — Ти ж добре знаєш, наскільки важлива мені.
Не гоже частувати таку шановану гостю, як ти, швидкою смертю.