III
Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.
Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:
— Чи нема у вас якоїсь роботи?
— А що ви вмієте?
— Знаю українську мову!
— О! Нам такі люди потрібні!
Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...
За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав.
інформвідділом (така була посада) Оксана X.
До неї було мене й направлено.
«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.
Почалася моя газетярська робота.
Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.
А тепер уже 1954 рік!
А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.
І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.
Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.
Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело
та розложисто.
Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із
закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому
мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.
До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово
через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву —
«усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»...
Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка»
нашіше від «фейлетону».
...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і
поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася
і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в
завтрашньому номері газети...»
«Бий тебе нечиста сила!» — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!
— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.
Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».
Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з'явився за підписом «Оксана».
Чому?
З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі
письменником не гадав.
Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у
газеті, — і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може
існувати?
«Працюватиму, — думав я собі, — а там видно буде, на що воно закандзюбиться...»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив
додому.
Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за
редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється.
А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді»
за відповідального секретаря.
Попрацювалося, — нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо
часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря.
Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:
— Драстуйте! Я — ваш редактор!
— Дуже приємно!
Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
— Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» — то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:
— Ви робіть, а я забіжу перегляну!
— А передова?
— І передову напишіть!
— А про що?
— Пишіть про кооперацію!
— Та минулого разу писали про кооперацію!
— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!
Обов'язково, було, редактор забіжить переглянути передову.