— хоч які ви дуже такі муштровані, дуже такі сильні, дуже на військовій справі практиковані, — наші
діди битимуть вас, маючи в руках не вдосконалені зенітки, а звичайнісінькі вила-трійчата.
Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.
Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а
хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), — от і вийшло, кажуть, дуже
смішно.
«Зенітку» свою я вигадав. Живого діда Свирида, того, що діє в «Зенітці», на світі не було. Але я
певний, що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач
обов'язково десь, колись, — не тепер, так у четвер, — запротестував би... Читача не обдуриш! За
десять років життя «Зенітки» я протесту жодного не чув.
Я розповів про те, чому я написав «Зенітку».
Як я її написав?
Це вже справа складніша. Із «Зеніткою» я «мучився» довгенько. Було багато сумнівів, чимало
побоювань! А чи не образяться наші солдати, наші офіцери, що я їхню титанічну, героїчну, смертельну
на війні боротьбу порівнюю з «війною» діда Свирида та баби Лукерки? Хоч я мав на увазі фашистську
армію, а раптом комусь спаде на думку, що я — аж подумати страшно! — недооцінюю труднощів
боротьби.
Чи не образяться наші безстрашні соколи-льотчики, що найсмертельнішу в їхніх руках зброю —
таран — я воджу до тарана дідом бабиної спідниці?
Ще тільки готуючись писати, я радився з деякими товаришами та з першими моїми читачами: чи
не може таке трапитися?..
А хто напевно міг сказати, трапиться чи не трапиться?
Вирішив писати!
Сам собі подумав вся справа в тоні, в підході, в певних межах.
Узяв та й написав.
Технічно як я її написав, питаєте?
Я її не написав, а розказав. Було це в Рязанській області, де моя родина жила в евакуації. Я
приїхав до неї. В хаті було холодненько, був лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубком вихукується. Розбудив я дружину.
— Ти не змерзла?
— Змерзла!
— Слухай, я тобі щось розкажу.
— Перед світом? Може, це тобі з холоду?
— Слухай, може, тепліше буде.
І почав: «Сидить дід Свирид на колодках, сидить і стружить верболозину...» І так до кінця.
Дружина почала сміятися. Потеплішало.
А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири
аркушики з учнівського зошита паперу «в кліточку», взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав
«Зенітку».
Так народилася «Зенітка»...
«Зенітка» — це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький
авторський витвір, домисел.
Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого
явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік».
Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови
колгоспів, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., — призначають
їх сторожами.
В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську
увагу, винести його на людське посміховисько. І таким чином припинити.
Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?
Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, — ясно, що
не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й
неабиякі трудодні.
Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»...
Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому
сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?
От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і
борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на
правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили: хай, мовляв, не гуляють, а
тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.
А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. -
Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався. А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі