вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!» Це була б не література. Справа літератури — своїми засобами
звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні
установи.
Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано.
Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.
Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, — для мене було ясно, що на культосвітню роботу
в тому районі увага невелика.
Написав я фейлетона «Про замки та інші речі». Району я не називав, не називав і певного
клубу, але вийшло, що я «попав у точку»; чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д., і т. ін.
Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?
Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на
допомогу зброю сміху»...
Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу
багатотомного роману.
Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню...
А моя зброя — сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.
М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться». , VI
Де береться матеріал, для сатирично-гумористичних творів?
Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та
гумористичних журналів — «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських
республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого
матеріалу скільки завгодно.
Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож
найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д., і т. ін.
Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.
Письменникова зброя — мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна
написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.
У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою
розмовляє народ.
Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д., і
т. ін.
Це для нас і необхідне, і обов'язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.
Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.
Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської
України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.
Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно
було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з
обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих
запроданців, доводилося говорити і з самими «героями» темної ночі та густої хащі.
Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка «Самостійна дірка».
Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в
Запоріжжя з'явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» — результат багатолітніх
мандрівок з рушницею...
Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні
спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.
Розуміється, все оброблено з мого погляду.
В кабінеті наш брат багато не висидить.
VII
Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної
літератури. Та появиться ж колись і теорія.
Що ж іще вам сказати?
Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»
Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!
А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи
молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне: учитися, учитися та ще раз учитися!
Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!
1954