Кругом тюрподу стоять на стійках червоноармійці… Алеж ніч… За дротом відразу сади… Зброя в руках… Все було таке просте і здійсниме… Лише… чим вирізати діру в дверцях?! Покалічив собі пальці, дряпаючи дерево нігтями… Пробував малесеньким кавальчиком шкла, знайденим на вікні… Переконував себе, що мусить щось придумати… Коли мрія про втечі блідла — мозок знову шукав виходу, то в «прилюдному судові», то… в смерті з гордо піднесеною головою.
VI
Одного вечора, задрімавшого Хмару розбудило довге виття сирени від’їжджаючого авта. Цей звук завжди вбивав в йому мрії і вкидав в обійми понурої безнадійности. Майстер, який вкладав цей багатотонний «спів» на всіх нотах гами в уста сталі — мусів бути добрим знавцем музики смерти. Це було жадібне виття зграї голодних вовків, що оточили серед поля безбороггу дитину, розпучливий крик жертви про рятунок та огидний сміх гієни над трупом — в кінцевих акордах…
За пів години в тюрподі були нові смертники, лише до шостої камери їх не дали.
Коло одинадцятої Хмара скоріш відчув як почув, що до його дверей тихо підкрадається кілька чоловік.
Тихий шелест ключа і на порозі стануло трьох червоноармійців з скерованими на його груди рушницями. До камери зайшов Рубцов з обома дозорцями.
— Руки назад!
Хвилина замішання й потім знову жаль та лють на себе.
— Ех — дурень! Знову дав себе зв’язати… Це вже певно — за постановою колегії…
Вийшли в коридор і стали коло камери № 8 — останньої перед вихідними дверима.
Котельніков відімкнув її.
— Виходь!
З камери вийшли молодий ще чоловік і жінка з гарним інтелігентним обличчям.
Руки в обох були зв’язані.
— Ставай один за одним! Випускай Котєльніков!
— Це ви вже нас розстріляєте? — тихо запитала жінка надщербленим голосом.
Рубцов засміявся.
— Ні — спати тебе разом з чоловіком покладемо…
Коло ганку обабіч кожного стануло два червоноармійці. Шість багнетів нахилилося, торкаючись тіла.
Попереді йшов Рубцов. За ним Хмара, жінка, потім третій смертник. Позаді Арбузов зі своєю французькою карабінкою.
Тепла літня ніч дихнула на лице ласкавим повітрям. Хмара з під лоба глянув на повний місяць над садами. За деревами сильний дівочий голос співав якусь знайому пісню… Десь зовсім близько голосно сміялася якась пара, перебиваючи одно одного веселими викриками…
Гаряча хвиля стиснула отаманові горло.
Жити! — крикнуло щось у грудях.
— Ох — як хочеться жити… — неначе луна на той «крик», почувся за ним приємний низький голос «смертниці».
— Що за балачка!? — обернувся з московською лайкаю Рубцов, махнувши револьвером.
Прохід у дроті. Кількадесять кроків… Широко відчинилися двері до гаражу… У першому переділі, коло столика під сильною електричною лямпою, Галіцкій та помішник губ прокурора — жид Сталов. В куточку стояв з карабіном фірман ГПУ — мадяр Сабо.
Червоноармійці станули кордоном від дверей. Коли смертників підвели до стола — Сталов витягнув з течки кілька папірців.
— Громадянин і громадянка Оніщенко! Вам присуд вже читали… ну та прочитаю вам ще раз…
Взяв друкований папір й почав в московській мові з легким жидівським акцентом.
«Іменем Української Соціялістичної Радянської Республіки.
Подільський губсуд, по надзвичайній сесії, у свому законному складі, під головуванням начальника губ. ГПУ т. Ліплевського, при членах: начкро губ. ГПУ т. Галіцкому та членові Губсду т. Берманові, розглянув на закритому засіданні справу гр. — н Андрія та Катерини Оніщенко, походячих з м. Київа, що займалися учительством в початкових школах, по обвинуваченні їх арт. 58 та 76 через 17, карного кодексу.
… Знайшов:.. Приймали активну участь у боротьбі українських підпольних контр-революційних організацій, що ставили собі за ціль відізвання України від СССР, шляхом переховування у свому мешканні ховаючихся від Чека та Політ — бюра членів повстанчих комітетів і ватажків розбитих червоними частинами повстанчих й партизанських загонів…
…До початку травня 1924 року, учителюючи в селах подільської губернії, виховували в шовіністичному, ворожому до світської власти духові дітей, навчаючи їх противодержавних деклямацій і співів та плекаючи в них любов до самостійної кулацької України…
…Постановив: з огляду на ідеологічно соціяльну ворожість обвинувачених до влади працюючих мас України — примінити до них найвищу міру соціального захисту — розстріл.